ЗАЙЦЕВА КЕРУЄ ДВОМА ТИСЯЧАМИ ПІДЛЕГЛИХ, а водій тролейбуса Євгенія Іванівна перевезла 8, 5 мільйона (!) пасажирів. Навіть у незвичному амплуа всі вони не втратили своєї жіночності. Саме про них напередодні 8 Березня наші розповіді

«Після нічної зміни – одразу фартушок і варю своїм борщ»

Скільки всіляких анекдотів гуляють народом про жінку за кермом! Але точно не про нашу героїню Олену Маркіну. Бо так, як вона керує своєю червоненькою «Ладою», ще багатьом шоферам-чоловікам треба повчитись. Ще й професію таксиста обрала.

– Ось уже три роки, як не випускаю керма цілу ніч, – сміється 31-річна Олена Олексіївна. – Клієнтів моя поява вражає, багато хто не втримується і вигукує: «Ти ба, жінка!» Дехто з недовірою та «іздьовкою», але я звикла і не ображаюсь. Словами тут не переконаєш. От як прокатаю разок – все стає на місця. Найприємніше у кінці, коли пасажири-чоловіки (найбільші скептики) кажуть: «Молодець! Так тримати!»

Таксує і чоловік Олени, з яким вони виховують трьох чудових діток – 12-річну Галинку, Світланку 10-ти років і Олексія – 9-ти.

– На щастя, в одній службі працюємо, тому конкуренції нема, – продовжує жінка. – Це завдяки йому я вперше і взялась за баранку, щоправда, спершу тролейбусну. Зламав шийку стегна, а сім’ю треба було годувати. Тому я вимушено покинула роботу гіда-перекладача у краєзнавчому музеї (свого часу закінчила факультет іноземних мов у Києві. – Авт.) і подалась у місцеве ТТУ. А потім разом на «легковушки» перейшли.

Олена Олексіївна не приховує, що теперішній заробіток нелегкий – з обіду до світанку ні на мить не можна очей стулити. Кави «відрами» не п’є, адже це шкодить здоров’ю – призвичаїлась не спати добу.

– Найважче було вивчити кожен провулок у місті, за картою поганенько орієнтувалась, – пригадує початок. – Пам’ятаю, як заблукала раз, то мусила викликати чоловіка. А тепер, як безкоштовне довідкове бюро – буває, люди підходять, і підказую, де яка вулиця.

Я не лише водієм, а й психологом мушу бути. То дівчину заспокоїти, яка заходиться, бо розлучилась з коханим, то хлопця втішити, бо проспорив велику суму. Якось так Бог дає, що скрізь встигаю: і зміну відбути, і вдома їсти приготувати. Шкода, що діток та чоловіка зрідка бачу. Хоча з останнім частенько маршрути пересікаються, то сигналимо один одному.

«О третій ночі наводжу марафет і... в тролейбус!»

Євгенія Рижова керує тролейбусом 30 років. Ще юною дівчинкою пішла вчитись в училище №6. Кавалери тоді відмовляли, мовляв, нащо воно тобі, «не бабське» то діло. Ні в яку! Захотіла – і крапка.

– Зате коханий чоловік Олександр, який працює зварювальником на заводі «Аналог», підтримує, – стверджує Євгенія Іванівна. – Маю двох дітей – сина й дочку і улюблену онучечку Анюту, якій п’ятий рік. Ох, чули б ви, як вона хвалиться у садочку друзям, хто її бабця. А як випадає, що заходить у мій салон, то кричить з радості: «Люди, моя Женічка вас усіх везе!»

Страшно й цифру називати, скільки перевезла за такий великий проміжок часу – 8,5 мільйона!

– Не раз і першу медичну допомогу пасажирам надавала, не одне життя врятувала, – усміхається пані Євгенія. – Вже мовчу про забуті гаманці, сумки та дорогоцінності, які повертала, їхні власники руки цілували. А я ж цими руками, якщо поламка – не боюсь мазуту – лагоджу.

– З такою напарницею одна радість їздити, – запевняє кондуктор Петро Ващенко. – Розумна, дотепна, гарна.

Вставати на роботу треба часом о третій ночі.

– Я наперед їсти зготую, ще й підфарбуюсь, бо ж цілий день містом курсую, – продовжує Євгенія Рижова. – Навіть якщо настрій поганий, то завжди посміхаюсь, бо люди бачать обличчя через скло. Чоловіки-водії дуже вже нахабні трапляються. То як засигналю, як виставлю кулака – зразу вибачаються. Я хоч і жінка, але кого хочеш навчу правильно баранку тримати і всі правила руху, мов «Отче наш», знаю.

«Чоловік не витримав і покинув армію, а я залишилась!»

– У нас проходять службу близько тисячі солдатів, половина з яких – жінки, – констатує Олег Татарін, заступник з виховної роботи командира окремого ордена Червоної Зірки полку зв’язку. – Вік – від 18 до 55 років.

Вдалось поспілкуватись із старшим солдатом Тетяною Макоцькою.

– Я з дитинства знала, що служитиму, – пояснює вона. – Приміряла форму татову (дід теж колишній військовий. – Авт.) і все любувалась собою у дзеркалі. У 2003-му році призвалась на контрактну службу. Не розумію і не поважаю хлопців, які за допомогою «липових» довідок «косять» від армії. Що може бути кращим, ніж присягати на вірність своїй Батьківщині?! Той момент у моєму серці назавжди.

У тому ж полку строкову служив і чоловік Тетяни. Вони – однокласники, але у школі симпатія чогось не виникла. А коли побачив її у формі, то закохався з першого погляду.

– Обіцяв, що переведеться на контракт, підтримуватиме мене морально, – сміється солдат. – Але лише три місяці витримав і покинув. Я ж і не думаю залишати ці стіни, які стали рідними. Коли була вагітна донечкою, то сумувала страшенно.

Камуфляж їй до лиця, так само, як і спідниця. Від манікюру довелось відмовитись, але не шкодує, звикла.

– Ми і протигази вчились одягати, і карбувати крок, і кроси здавали, – пригадує співрозмовниця. – Хлопці-солдати спочатку насміхались, мовляв, на що ви, дівчата, здатні. А коли ми почали кращі за них результати показувати, то оцінили. Моя донечка Мар’яна, якій незабаром 2 роки, дуже любить дивитись фільм «Солдати», – відкриває секрет Тетяна. – Вже всіх у садочку «строїть». Точно мої гени передались і ще одна солдатка вдома підростає.

Нащадок мадярських князів Валентина Надь виховує… міліціонерів!

Коли вперше зустрічаєшся зі старшим інспектором з виховної роботи Вінницького училища міліції капітаном Валентиною Надь, усвідомлюєш, що перед тобою зразковий офіцер-професіонал: цілеспрямована, акуратна, вимоглива до себе, легка на підйом, розумна, добре освічена, на складні запитання відповідає швидко і змістовно.

– Секрет, мабуть, у тому, що я виросла в сім’ї військовослужбовця, – розповідає пані Валентина. – Ми часто переїжджали, але мені подобалось. Це загартувало характер. Мої друзі й досі дивуються, що як для жінки я дуже швидко збираюсь.

З дитинства Валентина Надь мріяла бути військовослужбовцем. Але вступити до військового вузу їй не вдалось. Закінчила Хмельницький економічний. А потім Її величність Доля подарувала їй сферу діяльності, близьку до армійської: міліцейську службу. Тут протягом 5 років вона займається методично-виховною роботою і почувається в цілому в «своїй тарілці». Для учнів і курсантів училища міліції вона чи не найближча людина, адже проводить з ними, на відміну від інших офіцерів, найбільше часу. Є для них і начальником, і колегою, і другом, і сестрою, і мамою.

– Двері мого кабінету для них завжди відкриті, – каже Валентина Станіславівна. – Часто звертаються з найрізноманітнішими запитаннями, просять допомогти, порадити, які парфуми для своїх дівчат вибрати, які солодощі, коли краще зателефонувати, всім діляться: у кого донька народилась, хто планує одруження і т.п.

Незважаючи на те, що з курсантами капітан Валентина Надь має невелику різницю у віці – їй 28, їм від 20 до 30 – каже: панібратства в стосунках бути не може.

– Якщо необхідно (за серйозні порушення) – даю наряд поза чергою на вихідні чи годину-дві змушу крокувати на плацу. Проте у мене головним чином лояльне ставлення до курсантів. Вони це бачать і намагаються віддячити, привітати з власної ініціативи зі святами, подарувати квіти. Це дуже приємно. Адже незважаючи на те, що служба вимагає суворості, принциповості, в душі я залишаюсь жінкою і ніщо жіноче мені не чуже.

Валентина Надь має цікавий родовід. По маминій лінії вона чистокровна українка з Хмельниччини, а по батьковій – нащадок мадярських (угорських) князів з Мукачевого.

Валентина Зайцева, головний лікар обласної СЕС, на 8 Березня мріє про букет мімоз

Її підлеглі – це майже дві тисячі співробітників. Портрети Валентини Григорівни, головного державного санітарного лікаря Вінницької області, прикрашають не одну дошку пошани. Колеги розповідають, що такого серйозного, вимогливого і водночас… доброго, розуміючого начальника годі й шукати.

– Знаєте, у кожної жінки своє щастя: хтось його знаходить вдома біля плити, інші – у політиці, а я от вибрала таку життєву дорогу і зовсім не шкодую, – пояснює пані Валентина. – Робочий графік у мене з восьмої ранку до 19.00. Але він частенько затягується і до опівночі, та й не раз законними вихідними жертвувала. На щастя, чоловік та рідні з розумінням ставляться до моєї вічної зайнятості.

Вільні хвилини вона намагається проводити у сімейному колі. Там всі звертаються не сухо: «Валентина Григорівна», а ласкаво – «Валюша». Має трьох онуків, одну навіть назвали на її честь. У гардеробі – строгі класичні костюми (статус вимагає). Щоранку встигає заїхати у перукарню, щоб зробити зачіску.

– Усе жіноче мені не чуже, – сміється Валентина Зайцева. – З нетерпінням чекаю 8 Березня. Я по природі «сова» і постійно недосипаю, то хоч раз на рік можу собі дозволити таку розкіш. А ще в цей день чоловік Віктор дарує величезний букет мімоз. Якось забув, то я дуже образилась. Тепер це наша гарна традиція.

Найбільше Валентині Григорівні запам’яталось святкування Міжнародного жіночого дня у студентські роки. Вона вчилась у Дніпропетровську і не змогла приїхати додому в Умань. Залишилась сама в кімнаті гуртожитку.

– Тоді наплакалась, бо відчула себе одною-однісінькою на всьому білому світі, – пригадує. – Тепер 8 Березня ми з чоловіком та найближчими друзями збираємось веселою компанією у затишному кафе, забуваємо про свої щоденні турботи та соціальні ролі і відпочиваємо душевно.

Живе і працює пані Валентина за єдиним правилом: «До людей – з добром!» Воно, на її думку, має стати першоджерелом усього – і жіночого, і чоловічого…

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике