НА ПОХОРОНІ СТАЛІНА ПОБУВАЛА ЯМПІЛЬЧАНКА. 5 березня він помер. У натовпі тоді загинуло три тисячі людей

- Якби все повернулося і я була у тому молодому віці, при моєму вихованні радянському, я б зробила точно так само, як і тоді – пішла б на похорон Сталіна, — з притиском каже ямпільчанка Людмила Олексіївна Гресько, і я не сумніваюсь, що каже вона правду.

Це зараз ми знаємо, що можемо будь-що сказати і не боїмося. А тоді знали, що не дуже можна бовкати язиком. Не говорили про ЦК КПРС, про партію. Це потім я вже довідалася, що, виявляється, Ворошилов, як добрий кавалерист, на території Кремля міг стрибати на коні у великі вікна. Так вони «резвились». Але це все було за сімома замками. А нам видавали іншу інформацію, зокрема, по радіо!.. А пісні які були!.. «Утро красит нежным светом (і, здається, все в тобі розцвітає, співає…) стены древнего Кремля, просыпаеться с рассветом вся Советская страна. Кипучая, могучая, никем не победимая – страна моя, Москва моя, ты самая любимая!» І я вже люблю цю «страну», я вже її «обожаю». І тому для мене керівники тієї держави дуже хороші, дуже людяні. В уяві картини: Сталін тримає дитину, Сталін у колі піонерів, всі дуже його люблять, він дуже любить дітей.

- Але ви знали, що є ГУЛАГ, що є незчисленні концентраційні табори? Чи ви не знали про це?

- Не знала. «Один день Ивана Денисовича» Солженіцина читали після смерті Сталіна (шепоче), отоді ми очі повідкривали… Солженіцин тоді ж вернувся звідти... А ми уявити собі не могли. Той, хто знав, той міцно мовчав. Ми вважали, що Сталін дуже добра людина, що він дуже дбає за нас. Що завдяки йому перемогли фашистів. Завдяки йому кожен рік у травні знижки цін.

- А все ж про Сталіна не закрадалася інша думка…

- Ніколи! От так було зроблено, що ні-к-коли!..

- А можна в чомусь порівняти теперішніх президентів Росії чи України зі Сталіним?

- Боже сохрани! Тут, у нинішніх, злодійство, жадібність, жорстокість по відношенню до людей. Нічого цього про Сталіна тоді я не могла сказати.

- А зараз, коли ви вже знаєте, яким насправді він був?

- Звичайно, що я його не приймаю таким. Ідеологія ж була дуже і дуже продумана. Людей забирали. Рано встаєш – когось вже нема. Він, виявляється, ворог на-ро-ду… А він ніяким ворогом не був! А всі думали, що був. Для того, щоб зрозуміти, чого ми, студенти Московського бібліотечного інституту імені Молотова, піднялися всі і, не думаючи, що буде з нами, пішли на похорон Сталіна, треба було бути тоді, жити в той час. Декілька днів зранку до вечора ніяких передач по радіо не було, звучала лиш траурна музика. Був такий нестерпний психологічний стан, що не передати. Нічого не хотілося: ні читати, ні писати, ні взагалі робити. Кожен слухав зведення про стан здоров’я Сталіна. Ніхто не молився за нього, бо ж у нас не було віри в Бога. У нас була віра в Сталіна. Сталін у нас був на рівні з Богом. Інакше я не могла думати. Бо ж я дочка бідної санітарки ямпільської санепідстанції, а могла вчитися в самій Москві!..

- Як ви вчилися?

- Отримувала стипендію. І могла дуже, дуже скромно, але жити на ці гроші. Біля нашого інституту були бараки. В одному з них ми з подружкою Галею Бордей наймали в дівчинки-сироти ліжко. А тоді ж були дуже холодні зими. Добре, що інститут – хвилин п’ять від барака. Барак навіть у найлютіші морози не опалювався. Оце зараз для мене загадка, як ми могли там вижити. В інституті бібліотека закривалася об 11-й годині вечора. І ми сиділи там до самого закриття. Приходили в ту льодяну кімнатку бараку. На керогазі робили окріп, швиденько випивали по склянці, обнімали одна другу і до ранку дригоніли в ліжку від холоду.

- Давайте все ж про смерть Сталіна…

- Було таке відчуття, як тоді, коли помирає дуже рідна, близька людина. Його ж замінити немає ким, бо ж рівного йому нема в світі. «Умер товарищ Сталин… Умер Иосиф Виссарионович Сталин...» Звучали ще якісь слова. Головне ж чулося кожною клітинкою тіла – «Умер товарищ Сталин». Я не можу більше розказувати… У мене може зараз статися серцевий напад. Це мені дуже важко згадувати.

- Гаразд, давайте зробимо перерву про Сталіна і продовжимо розмову про ваше навчання.

- У нас був чудовий викладач російської і радянської літератури Єрьомін. Високоосвічена людина! У нас у групі було кілька студентів, батьки яких — воєнні начальники. Цим полковникам, генералам під час війни дозволялося грабувати в Німеччині. Звідти посилали посилки... А мода в інституті в дітей військових була така: носили пальто, а окремо одягали зверху руду лисицю або песця. Оскільки це була дуже велика коштовність і в роздягалці вони її залишати не бажали, то ці горжетки носили на собі і приходили в них на лекції. Наш Єрьомін стане за кафедру, погляне на аудиторію і неодмінно скаже: «Всіх лисиць і песців прошу вийти».

- І виходили?

- Так. Обов’язково!

- А як та студентка — дочка генерала?

- Ну і що? Це нічого не значило для нього.

- А як би Будьонний поставився до такого професора, що виганяв з аудиторії його «лисицю» чи «песця»?

- Будьонний приїздив до нашого інституту. І в нашому клубі грав нам на гармошці, фотографувався зі студентами. Простий дядько був. Я не думаю, що він би мстився.

- А тепер уже можна знову про похорон Сталіна?

- Не вірилося до кінця... Думали, що він оживе, стане здоровим і все буде, як було. Але цього не сталося… Ніхто нас не організовував, але ми в цьому стані раптом усі пішли прощатися зі Сталіним. Не усвідомлювали, що з того може вийти, що туди, до Колонного залу Дому Союзів, також неорганізовано йшли мільйони людей. Не подумали, як той малий зал міг пропустити таку масу народу. Нам спочатку треба було дістатися з інституту до платформи «Лівобережна». Електрички всі йшли за розкладом. Порівняно легко доїхали до Ленінградського вокзалу. Поруч із ним станція метро «Комсомольська». Там уже було дуже багато людей. Нам вдалось сісти у вагон метро. Планували дістатися до станції «Охотний ряд». А там поряд вулиця Горького, і якщо пройти по ній метрів 50 і повернути праворуч, то — Колонний зал Дому Союзів, де і було установлено для прощання домовину з тілом Сталіна. Але нас повезли мимо «Охотного ряду». Зупинилися аж на Білоруському вокзалі. І там народу було дуже багато. Всі йшли прощатися зі Сталіним. І ми пішли. Розраховували, що буде так, як бувало під час демонстрацій. Що нас вишикують в колони і поведуть.

Автомобільного руху по вулиці Горького не було. І всі почали рухатися пішки. Ніхто і гадки не мав, що може статися така катастрофа… Неподалік Дому Союзів було вже стільки людей, що я не могла зорієнтуватись, де ми рухаємося. Раптом нас кудись спрямували вбік. А там було вже все перекрито. Рухатися ставало все важче і важче. На що ми розраховували?.. Мені тоді був двадцятий рік. Може, того була така ейфорія в голові, що я не усвідомлювала небезпеки. Згодом з’ясувала, що нас спрямували в напрямку Трубної площі. Той жах, який я там тоді пережила, залишився в душі на все життя. Тому мені навіть боляче про це згадувати.

Рухалися дуже повільно. А ззаду весь час напирав народ. Були солдати на конях. Ми лізли і попід коні, і поза коні... Але далі вже були загороди неабиякі — суцільні стіни величезних машин. На них були солдати. Не знаю, як я змогла опинитися на тій машині. Як перелазила через неї разом зі всіма. На той час я вже всіх своїх однокурсників розгубила в скаженій круговерті. Залишилася сама в жахливому натовпі. Зупинятися не можна було ні на мить, бо тебе зімнуть і підуть через тебе. Це була Трубна площа. Потім люди прозвали її «трупною» площею. Тому що там величезна трагедія була. Розмови після того страховища були такі, що це було навмисно зроблено, що це було шкідництво. Що хтось хотів, щоб люди подушилися. Але мало про це говорили, боялися. Скільки народу загинуло на тій площі — ніхто не знав. Про сотні я не чула. Я чула – тисячу двісті-три з половиною тисячі... Але офіційних цифр як не було, так і немає досі.

- Скільки ви так заплішувані стояли?

- З третьої дня я там стояла, затиснута натовпом. Там уже не могло бути мови про прощання із Сталіним, ти був наче в капкані. Нікуди не можеш звідси вирватися. Приплюснутий до стіни вже не міг врятуватися. Біля стін було найстрашніше. Там гинуло найбільше людей. Багато людей втрачали свідомість, стояли в непритомному стані. Натовп весь хитався, як вода — то вперед, то назад, то вбік. Жах був великий.

Так минула ніч. Коли стало вільніше, то багато падало людей. Багато було непритомних. Я не наступала ні на кого, Боже борони, як виходила звідти. Але я вже просто нічого не бачила… Під ногами були якісь шапки, взуття, одяг… А може, то були люди… Просто не пам’ятаю. Було запаморочення. Я не пам’ятаю, як я добиралася назад в інститут, а точніше, до свого бараку під інститутом. Стався якийсь провал у пам’яті.

На другий день дізнались… Була дуже дівчина відома в інституті. Активістка. Член профкому. Дуже цікавою була. Відмінницею. Вчилася на третьому чи на четвертому курсі. І… пройшла чутка по інституту, що вона загинула. Її опізнали. Може, тому, що знали, що вона пішла на похорон Сталіна і не вернулася. Інститут її не хоронив. Її хоронили батьки. При вході у вестибюлі був портрет із траурною стрічкою.

… Хоч він і забрав із собою тоді так багато людських душ, але хоронили лиш його. Вся країна лиш за ним ридала. Більшість трупів вивезли на тих же великих вантажівках, через які перелазили очманілі люди на Трубній площі, і засипали в одній братській могилі, таємно, щоб не було розголосу, щоб не применшити велич, хай і мертвого, вождя. Де ця могила зараз, в яких непролазних хащах під Москвою – невідомо. Це був сталінізм... Від нього і досі не всі звільнилися. Мабуть, і я теж.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике