«Вчора мама знову соромила за Сашка. «Такий гарний хлопець: спокійний, ввічливий. Чого ти носом крутиш? – дорікала вона. – Цілу годину прочекав з квітами біля театру, а ти знову забула і не прийшла. Хіба так можна?! Дивись, бо вічно не дозволить об себе ноги витирати і якась хитріша підбере». «Та сама подарую, хоч зараз!» – розсміялась я.
Потім задумалась: і справді – чого він мені «не такий»? Адже не п’є, не курить, навіть не матюкається. Думала-гадала і, врешті-решт, «догнала»: занадто добрий!
Зараз старше покоління біля скроні покрутить, а дівчата-однолітки важко зітхнуть і стверджувально покивають головами, бо чудово розуміють, про що я. Не знаю, як це пояснити, але чогось тягне нас – хороших і правильних - до усіляких покидьків, ловеласів і розбишак. Звичайно, про таку жіночу «особливість» не прийнято говорити відкрито. Навпаки – дружно засуджуємо подібні екземпляри і пальчиком робимо «ну-ну». Але десь там, глибоко в серці… мліємо від їхніх чар і не в змозі встояти перед спокусливими «бісиками» з нахабних очей.
Тамара – відмінниця, шкільна зірка, чий портрет висить на Дошці пошани. Віталик – двійочник, який доводить до інфаркту вчителів, і він на обліку в міліції. Протилежності притягуються? Мабуть. Бо як іще пояснити той факт, що після школи вони йдуть разом, міцно тримаючись за руки? А позаду ледь переставляє ноги Діма – переможець всеукраїнської олімпіади з фізики, майбутнє світило науки, який з першого класу залицявся до Томки і квітами, і цукерками, і компліментами.
А тут якесь хамло кілька разів посмикало за косички, потовкло ногами рюкзак - і ось вона уже з невігласом сяє від щастя. Де справедливість, люди?!
Пристойним дівчаткам подобаються погані хлопці. Це факт. Наша логіка: тварюка, негідник, скотина… - Люблю!!! Прикольно похизуватись перед подругами: «Мій вчора двом пики натовк і найкрутішому в районі зуба вибив». Щось не спішимо заявити: «Уявляєте, сам грядки прополов і дисертацію закінчив писати».
Так, мозком розуміємо, що такі ніколи не оцінять нашу відданість, що з ними тільки проблем наберешся, що, не вагаючись, розіб’ють серце, переступлять і підуть далі. Розуміємо, але летимо у їхні обійми, наче метелики на вогнище. Потім плачемо, картаємо себе, зарікаємось більше «ні-ні». Але варто «сволоті» лише пальчиком поманити – ноги самі несуть.
Чому? Все просто – ідеальні принци швидко набридають. Вони постійні, з ними нудно, можеш передбачити кожен крок. А хочеться ж пригод, сюрпризів, щоб як «сніг на голову».
– Говориш як зі стіною, – скаржиться знайома. – Ні слова поперек, усе: «Добре, люба, як скажеш». А коли вже хоч щось скаже він? Я сама вирішую навіть, який хліб купувати. То хто з нас чоловік? Вочевидь, спірне питання…
Мамочко, я знаю, Сашко – класний. Але, на жаль (чи на щастя), це не моє… Збираюсь уже дві години на побачення з Вовкою. Ну, той, що футбольним м’ячем вікно у нас в будинку вибив, пам’ятаєш? Не гнівайся! Все, біжу, бо до нього запізнюватись не можна. І не хочу. У цьому, мабуть, і головна різниця…
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
"ХОРОШИМ ДІВЧАТКАМ ЧОГОСЬ ПОДОБАЮТЬСЯ ПОГАНІ ХЛОПЧИКИ. Наша логіка: покидьок, сволота, козел -… люблю!"
"