У минулому номері ми опублікували лист небайдужої читачки Каріни, яка назвала щорічні зустрічі випускників «ярмарком марнославства». На її думку, це не довгоочікуваний вечір, коли збираються колишні однокласники, щоб разом пригадати шкільні роки, а «показуха». Дописувачка оголосила «бойкот» лютневому «приниженню» (за її словами) і заявила, що більше туди не піде. Така позиція викликала справжню дискусію серед читачів «Молодіжки». Хтось підтримав, інші категорично не погодились. Ось найцікавіші відгуки. Нагадаємо, що до обговорення можуть долучитись всі бажаючі.
«Зустріч з колишніми однокласниками нагадує про дитинство»
«Для мене школа – це святе. Тут пройшли кращі роки мого життя — перше кохання, дорослішання, дівування. Вчителі та однокласники – це ті люди, які формували мене як особистість. Вони внесли перше зерно розуміння, хто я і яка моя життєва мета. Не поважати їх – значить, не поважати саму себе. Я не розумію попередню дописувачку. Як можна не знайти спільну мову з людьми, з якими пліч-о-пліч прожила понад десять років, навіть якщо з того часу пройшли вже роки... Зустрічаючись з однокласниками, ми не обговорюємо, хто чого досягнув у цьому житті, а просто пригадуємо минуле. Ці спомини ріднять, гріють душу і повертають туди, куди не купиш вже квитка. Зустрівшись, ми знімаємо з себе усі чини і «навороти». А по-іншому і не може бути. Якщо я знаю Вовку Іванцова, двійочника і забіяку, то через 10, 20 і 50 років він для мене таким і залишиться. Сьогодні він успішний підприємець, депутат райради, але у спілкуванні з нами він простий і щирий. Справжні друзі і за успіхи порадіють, і поспівчувають за невдачі.
Якщо клас був дружний, то і через 20 років випускники будуть раді один одного бачити. А якщо за десять років шкільного життя в колективі так і не сформувався дух взаємопідтримки та доброзичливості, а тільки нездорова конкуренція і заздрість, то такі люди просто раді більше ніколи в житті не пересікатися.
У нас була довга історія, яка тяглася ще з 8-го класу. Дві подруги-однокласниці покохали одного хлопця. Згодом одна з них таки оженила його на собі. Інша так образилася, що 15 років на зустрічі не приходила, щоб їх обох не бачити. Але потім вдало вийшла заміж, створила сім’ю та бізнес і відпустила образу. На зустрічі дві подруги знову сіли за одну парту і зі сльозами на очах просили одна в одної пробачення. Але це тільки двоє людей із тридцяти двох, які часом не знаходили спільної мови.
Усі ми – однокласники — намагаємося підтримувати нормальні стосунки між собою весь час. Часто телефонуємо, вітаємо один одного з днями народження та святами. Ми - як велика дружна родина. І кожна зустріч – це велика радість. Навіть ті однокласники, яких життя занесло далеко-далеко, намагаються приїхати у рідну школу, щоб побачитися з усіма нами. У цьому році не змогла приїхати Наталка Швецьова, то вона аж з Італії зателефонувала мені на мобільний і по гучномовцю спілкувалася з усіма нами. Сльози не могли стримати навіть хлопці, так раді були чути Наталочку. І так кожна зустріч. Я щиро співчуваю тим, для кого зустріч з випускниками – це «показуха». Невже так часи спотворюють людські серця, що дитинство і все, що з ним пов’язане, стає таким жалюгідним?»
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
ЗУСТРІЧ З ВИПУСКНИКАМИ: ЦЕ "ПОКАЗУХА" ЧИ СПРАВЖНЕ БАЖАННЯ? Дискусія читачів триває. До неї можете приєднатись і ви
"