Кажуть, що заблукати можна і в трьох соснах.
69-річна Ніна Подолян з села Клебань Тульчинського району з цього не сміється, бо перевірила народне застереження на собі. Лежить зараз під теплою периною вдома у доньки і ніяк не може зігрітись – ще б пак, адже чотири морозних дні і ночі (!) вона бродила лісами, шукаючи вихід… Без грама їжі й води! Ні на секунду не стуливши очей!
– Все пам’ятаю до дрібниць, — починає розповідь Ніна Петрівна. – Хочу забути, а не виходить… То почалось 30 грудня. Саме з Італії прилетіли моя донька Надя. Поки вона на заробітках була, я гляділа онуків – Богдана і Колю. Через це закрила свою хату у Клебані і перебралась у її квартиру в Кирнасівці. А у село навідувалась час від часу. Город там маю, влітку трудились з дітьми, урожай гарний зібрали. Закрутки і картоплю залишила у льоху. Аж тут мені телефонують, що ніби обікрали мою господу. Злодії там у нас завелись…
– Я відчувала щось неладне і попросила маму не йти, – долучається до розмови донька, Надія Трач. – Подарунків привезла, давно не бачились. Кажу: зостанься, хоч наговоримось. Вона ні в яку. Я була б не пустила, та хлопці мої комп’ютера захотіли і фотоапарата не було, а Новий рік на носі – тож поїхали ми у Тульчин за покупками.
Ніна Петрівна, скориставшись цією нагодою, швиденько одягнулась – і на вулицю.
– То було десь опівдні, – згадує вона. – Морозець, сніжок пролітає, слизько. Я тепло одяглась, взяла кілька хустин новеньких на святки, а от чобітки коротенькі, щоб легше йти. Вийшла, ще з сусідом Михайлом привіталась – саме сміття виносив, і попрямувала. До Клебані 8 кілометрів. Думаю, піду навпростець, скорочу трохи шлях, так не раз з онуками літом робили. Йду, наспівую щось… Нікуди не звертала. Раптом зупинилась – оглянулась навкруги, ніби все правильно, але нема потрібного повороту, а мав би вже з’явитись. Я ще не усвідомила, що заблукала. Пішла далі, а все якесь однакове: куди не глянь – поле, лісок. Ні живої душі навкруги, ні машини… Навіть собак не видко. Дерева такими велетенськими здались. За кілька годин бродінь я усвідомила – щось не те. Таки заблукала! А вже темніє…
Бабця Ніна духом не занепала, а твердо вирішила: все одно рано чи пізно вибереться, головне – не зупинятись і не спати, бо можна задубіти. Зайшла всередину лісу. Славу Богу, на диких звірів не натрапила, тільки ворони каркали. Холод проймав наскрізь, особливо мерзли ноги, бо намокли.
– На ранок – ніяких результатів, – продовжує бабця. – Ще й замок на чоботах розійшовся. Їсти зовсім з того переляку не хотілось, а от пити… Я холодний сніг боялась брати в рот, щоб грип не підхопити. Почала молитись подумки. Хустинками обмотала руки. Тіло почало боліти дуже, особливо стопи ніг…
У це важко повірити, але Ніна Подолян проблукала 4 дні! Скільки кілометрів «намотала» — одному Богу відомо, але, напевне, з півсотні, якщо не більше.
– Я у розшук не подавала, бо думала, що мама у Клебані, а телефон у мене забула, – зітхає донька Надя. – Ми собі у теплі, ситі, а вона, бідолашна, лісами бродить… Якби ж то знаття...
– Новий рік серед кучугур зустріла, – посміхається Ніна Петрівна. – При глузді була, дні рахувала. Все сподівалась вийти. Не хотіла заледеніти, щоб геть могилки не було. Ще б подумали, що руки наклала… Надю було шкода – вона ж собі потім цього не простила б, тому я трималась.
На четвертий день зовсім знесилилась. Обморожені ноги і руки не слухались. Вона впала і не змогла піднятись.
Аж раптом почулись голоси. Щосили гукнула на поміч.
– Саме з хлопцями на полюванні були, – згадує один з рятівників, Михайло Горбачук, той самий сусід, який бачив її останнім. – Ми з бригадиром Василем Градовським почули жіночий зойк. Підбігли – бачимо лежить хтось на землі. Це ж Ніна! Як додзвонився до своєї дружини, кажу хай Наді передасть, що мама її жива, але треба трактором забирати, бо тут більш нічого не проїде.
Тим часом мисливці (а їх було 15) ледве відірвали примерзлу до землі бабусю, обкутали бідолашну одіялами і розвели багаття, щоб хоч трохи зігрілась. Ще й чаєм тепленьким напоїли, бо дуже пити хотіла.
– Наче в казці про 12 місяців, – сміється Михайло Тимофійович. – Тільки нас трохи більше, і Ніна Петрівна, як Снігурка. Як вона витримала усе те? Я б, мабуть, не зміг. Знаєте, одного разу в молодості і зі мною подібне було, але, врешті-решт, самотужки знайшов стежку додому.
Ніну Подолян спершу привезли на квартиру в Кирнасівку. Там переодягли, помили.
– Як почав з мене холод виходити, то думала, що від болю помру, – утирає сльозу співрозмовниця. – Ногами поворухнути не могла.
Її одразу госпіталізували у Тульчинську ЦРЛ.
– Дай Боже здоров’ячка і довгого віку лікарю Валерію Пантелімону і всьому медперсоналу, – наголошує Ніна Подолян. – Спасли вони і мої руки, і мої ноги. Гангрени, на щастя, не було. Місяць у лікарні пробула, а зараз он вдома. Перше, що зробила, як змогла поворушити пальцями на руках – перехрестилась і поставила галочку у бюлетені під час виборів Президента.
Тепер бабуся Ніна боїться залишатись сама, хоче, щоб хтось поряд був. Ніяк виговоритись не може. Постійно молиться. Її рани помаленьку заживають.
– Я 24 лютого знову мушу повертатись в Італію, то синочки обіцяли, що слухатимуться і допомагатимуть їй, – каже дочка Надя. – Серце кров’ю обливається, але мушу копійку заробити.
– Тепер тільки в магазин за хлібом, а в село – автобусом або з компанією, – запевняє бабця.
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
ЧОТИРИ ДНІ БЕЗ ЇЖІ ТА ВОДИ БЛУКАЛА БАБЦЯ НІНА ЛІСАМИ. Коли вже прощалась з життям, то її, примерзлу до землі, випадково знайшла бригада мисливців
"