Діючий голова обласної профспілки «Машметалбізнес» вперше відверто розповідає про нелегкі робочі будні та… нещодавнє одруження. І це після 70-річного ювілею!
Олександр Сітар. Голова Вінницької обласної профспілки машинометалобудівного комплексу та суб'єктів різної форм власності та підприємництва. Складно і довго звучить посада, але простий люд звертається до нього інакше: «Рідний наш!» Такі слова, повірте, треба заслужити.
– Слава Богу, вже 25 років на посту, — сміється Олександр Іванович. — Ворогів добряче нажив, але друзів ще більше. Останній факт не може не радувати душу. Не люблю, щоб зі мною носились як з «писаною торбою», бо всі ми перед Господом рівні. Ніколи носа не задирав. Просто мені пощастило кар'єру зробити, тепер намагаюсь іншим допомогти. Не завжди виходить, бо скрізь зараз криза і грошей не вистачає — з миру по нитці: кого копієчкою чи путівкою порадуємо, іншим житлові умови покращимо, а, буває, і просто добрим словом настрій піднімемо. Робота така…
«За колгоспні колоски не раз по спині батогом отримував від сторожа»
Мабуть, така відвертість і добродушність у пана Олександра з дитинства. Хто б міг уявити, глянувши на цього вічно усміхненого, зі смаком одягненого чоловіка, що колись він босим бігав зимою у школу, не було за що взуття купити...
– Я родом з села Гулі Барського району, — розповідає Олександр Сітар. – Батько мій з першою дружиною нажив шестеро діток. Вона передчасно померла — перед смертю в хаті прибрала, хліб спекла, ніби відчувала недобре. Моя мама на той час була молодою вдовою. Її чоловік спортом займався, штанги тягав. От під час змагань йому, не попередивши, тренер доклав ваги, щоб команда перемогла. Він таки підняв, а за кілька місяців зачах на очах. Тато прийшов до неї (вони далекі родичі), попросив, щоб наглядала за малечею, бо зібрався на заробітки. Погодилась. А як настав час повертатись додому, діти обступили її, схопили за спідницю і плакати почали: «Не кидай і ти нас!» Серце — не камінь, так і зосталась: їм за неньку, а господареві — за жінку. Потім ще я з братом на світ з'явились. Велика родина була, дружна. Половина повимирала під час голодомору. Тата не стало у 48-му — відкрились воєнні рани…
Семирічку в місцевій школі Олександр Іванович закінчив з відзнакою. Особливо прихильно до завзятого Сашка ставився директор Михайло Рогач.
– Він нам і дровами, і вугіллям допомагав, — пригадує голова профспілки. — Батька мені після смерті замінив.
Їсти не було що. Про скибку хліба тільки мріяли, вона найчастіше снилась.
Скрізь розруха, злидні. Саша ходив на колгоспні поля колосочки збирати. Не раз за це отримував від сторожів батогами по спині, але голод був сильніший за біль…
«На вступні екзамени прийшов з чорними руками і синцем під оком»
Згодом — служба у морфлоті, після якої у школі викладав фізкультуру. Паралельно відвідував вечірню школу.
– З атестатом про середню освіту подався на Барський машбудзавод підсобним робітником, — продовжує Олександр Іванович. — Такий гарний асфальт клали — навіки: перевіряли по каблуках дружини начальника, щоб як пройде - дірочок не лишалось.
Пізніше за направленням вступив до Київського інституту харчової промисловості.
– Із 12 щасливчиків, які його отримали, пройшли лише я і племінниця одного високопосадовця, — каже співрозмовник. — У мене руки чорні були і пальці порозпухали від важкої праці. Ще й синець під оком — напередодні товариш поставив, бо він у другий тур не пройшов — отримав «двійку», то й мені пропонував повертатись назад у село. Я не захотів, вирішив ризикнути. От чи від заздрощів, чи від злості — кулаком в обличчя заїхав дружок. Одна викладачка не витримала і поцікавилась, що трапилось, гадала, що я хуліган. Пояснив.
А як здавав німецьку, то професор прошепотів на вухо: «Гірше за тебе її ніхто не знає, але оцінку позитивну поставлю, бо ти хлопець хороший. Відчуваю, що будуть великі люди». Отак із села «увірвався» у столицю.
Вчився добре. Старостою групи призначили. А ще заснував з однодумцями «Комсомольський прожектор».
– Популярним журнал був, як зараз ваш «33-й канал», – жартує пан Олександр. — Не раз чув погрози і «вилетіти» міг, але продовжував боротись з несправедливістю. Починали з одного ватмана, а як я випускався, то їх вже 16 у кожному номері було.
Після вузу де тільки життя не кидало. Досі вдячний за «квиток» у політику нині покійному Андрію Кінщаку (на той час перший секретар Барського райкому партії) та його дружині Лідії Павлівні, яка підтримувала і морально, і фінансово.
Вірною супутницею стала Тамара, з якою одружився ще під час навчання. Врешті-решт, доля закинула до Вінниці на теперішнє робоче місце. Спочатку навіть власного кабінету не мав — разом ще з чотирма працював.
«Про Людочку мені нашептав чийсь голос»
Рік тому спіткало велике горе — померла дружина Тамара, з якою вони прожили у мирі та злагоді.
– Царство їй небесне. Онкозахворювання... Вісім операцій перенесла, намучилась, — зітхає пан Олександр. — До яких тільки світил медицини ми не звертались, а все дарма. Коли зупинилось серце Томи, то і моє ніби перестало битись. Залишився один як перст. Депресія жахлива, гадав, що не викарабкаюсь. Нічого не хотілось — ні їсти, ні спати, усе її фото з рук не випускав.
Друзі почали підсилати різних жіночок, щоб замінили місце господині в домі, бачачи, що самотужки Олександру Івановичу з тугою не справитись. Але він нікого до себе не підпускав. Жодна не могла зрівнятись з покійною.
– Я влітку взяв відпустку за свій рахунок, двері переробляв і в гаражі порядок наводив, — згадує. — З головою у домашні клопоти поринув. Усе в спортивному костюмі. Якось під вечір з друзями у гаражі щось ремонтували. Потім я вирішив з'їздити купити їм поїсти. Підходжу до машини і раптом чую: «Сашо, обернись — це вона». Аж мороз по шкірі, бо нікого поряд і голос дуже схожим на Томин видався. Обернувся, а по дорозі, метрів за 100 від мене, красивий жіночий силует – йде жінка з важкими сумками. І більше ні душі навколо. Так мені захотілося до неї — ноги самі понесли…
«Біля нього я знову відчула себе коханою жінкою!»
– Я саме втомлена з роботи поверталась, живу в тому районі, — долучається до розмови Людмила Сітар, теперішня дружина. — Чогось так важко на душі було. Знаєте, дуже обпеклась у житті: рано вийшла заміж, розлучилась, сама виховувала донечку Юлю. Поклялась собі, що більше ніякого чоловіка до серця не підпущу. В мене ніби на них імунітет виробився. Аж тут якийсь незнайомець у спортивному костюмі питає, як звати і пропонує підвезти. Інстинкт самооборони ввімкнула одразу — і різко відповіла, що не хочу спілкуватись.
– Прекрасно розумів, що остерігається, але уже не міг її від себе відпустити, — веде далі Олександр Іванович. — Кажу: «Допоможіть мені, будь ласка». Люда кинулась у сумочку за валідолом, а я далі серйозно, дивлячись в очі: «Ні, не таблеткою. Поговоріть зі мною».
Після цього Людмила Іванівна довірилась і погодилась сісти у авто. По дорозі чоловік ще й майстерно її номер мобільного дізнався. А за тиждень написав в SMS-ці (бо могла ж і слухавку кинути!) нібито виграв дві путівки у санаторій, наголосив, що у окремі номери, і запропонував поїхати з ним.
– Одразу зрозуміла, що хитрує, тому проігнорувала, — усміхається пані Сітар. — За кілька днів набрався хоробрості й зателефонував — запросив прогулятись парком, де людно, щоб не боялась. А я саме збиралась провідати у селі за Жмеринкою батьків. Саша зголосився завезти мене, мовляв, йому якраз по дорозі. Звичайно, вигадав, але так приємно стало, що хоче допомогти. Знову не змогла відмовити. Як побачила, що цього разу у елегантному білому костюмі — то аж замилувалась. Зовсім інша людина переді мною.
Цілу дорогу розмовляли, розуміючи одне одного з півслова. Різниця у віці зовсім не відчувалась. Але тоді вона так і не наважилась познайомити нового залицяльника з батьками.
– З тих пір майже щодня отримувала від нього SMS-ки з романтичними віршами, зберігаю їх досі, — замріяно пригадує жінка. — Я стала від них залежною і якщо кілька годин підряд не було повідомлення, то сумувала. Ми ходили на вистави у театр, на концерти, сиділи у затишних кафешках. Щоразу величезні букети квітів – моїх улюблених білих троянд. До речі, вони не в'яли майже по півтора місяця. Клянусь вам, аж самій не вірилось. Колеги і донька помітили, що я змінилась — стала весела, літала як метелик. Приховувати свою закоханість уже не могла…
«Мамо, виходь заміж, бо він — найкращий!»
Спершу розповіла усе донечці, з якою найкращі подруги. Раніше Юля і близько нікого не підпускала до мами, ревнувала. А тут сама першою захотіла познайомитись ближче.
– Вони одразу знайшли спільну мову. В Олександра власних діток нема, то він мою дитину як рідну сприйняв, — радіє Людмила Іванівна. — Того ж вечора донька порадила мені: «Матусю, виходь заміж, бо кращого не знайдеш».
– Перед тим, як подати заяву в РАЦС, ми пішли на могилу до моєї покійної дружини, попросили пробачення і благословення, — наголошує Олександр Іванович. — Я дотримався всіх канонів. Освідчився у… віршах, які пишу з дитинства, але ніколи не виношу на загал, бо трохи соромлюсь.
Своїй Людмилі він присвятив цілу поему, в якій просив згоди на шлюб і в її мами та Юлі. А ще записав у телестудії на диск зізнання у коханні.
Обручки замовив за власним дизайном. Вечірку з нагоди одруження відгуляли у ресторані, запрошених було більше ста. Жінка зізнається, що була проти такої помпезності, але Олександр вмовив.
24 січня вони стали законними чоловіком і дружиною. Незабаром планують повінчатись.
– Прізвище взяла Сітар, — сміється нещодавня наречена. — Тепер вчусь новий підпис ставити, ніяк не звикну. Щоранку прокидаюсь, а вже якийсь сюрприз Саша підготував — то романтична записка, то кава у постіль, то м'яка іграшка і цукерки. З ним ніколи не нудно. Такий ввічливий, галантний, розумний. Намагаємось скрізь бути поруч. Нарешті відчуваю себе щасливою і бажаною.
– Ніколи не опускайте руки і вмійте чекати свою долю, — мудро радить Олександр Сітар. — Господь милостивий, і якщо щось забирає, то обов'язково дає інше взамін. Кохати — не гріх! І у 15, і коли тобі вже давно за…
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
ПІСЛЯ 70-ТИ... ВСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ. Неймовірна історія життя і кохання діючого голови профспілки та його половинки...
"