…І ВОЗДАМ КОЖНОМУ З ВАС ЗА ДІЛАМИ ВАШИМИ! (Одкровення. Глава ІІ, вірш 23)

Хтось з великих світу цього сказав, що рівень цивілізованості суспільства визначається ставленням членів цього суспільства до померлих громадян.

Слова ці я вперше почув багато років тому від людини, яку по сьогодні з гордістю називаю своїм другим батьком та вчителем – колишнього заступника начальника обласного управління міліції з кадрів Леоніда Володимировича Безносюка. Згадую, як ще на початку своєї служби в органах внутрішніх справ, у 90-ті роки минулого століття, коли померла одна з простих трудівниць управління МВС України, яка перебувала на пенсії і була зовсім одинокою, її колишній керівник випалив приблизно таке: «Ніхто не лежав, і вона лежати не буде! Поховають!» Дійсно, поховали, але без участі цього горе-керівника.

Згодом, як не дивно, навіть маючи серйозних покровителів у Києві, він не втримався на посаді та був з неї звільнений. Думаю, сталося це не випадково, адже неодноразово в своєму житті переконувався, що зло, яке ти зробив на цій землі, обов'язково повернеться злом.

Чому я згадав цей давній та не зовсім приємний епізод зі свого життя? До спогадів мене спонукала нещодавня зустріч зі своєю землячкою, працьовитою, невтомною та невгамовною жінкою — Тетяною Олександрівною Лясотою.

У кінці минулого року я як депутат Вінницької обласної ради виїжджав на прийом громадян у рідний Жмеринський район, в якому народився та виріс, де проживають мої батьки, рідні та близькі. Як завжди, на прийом прийшло більше десятка людей зі своїми бідами та проблемами. Коли у кімнату зайшла чергова відвідувачка, щиро зрадів, адже це була моя землячка Тетяна Лясота. Під час короткої розмови, спостерігаючи за нею, зловив себе на думці, що невгамовна енергія Тетяни, як і раніше, вирує, як вулкан, але її очі, такі ж сумні, як і два роки тому, коли вона втратила найцінніший скарб свого життя – свою улюблену донечку Інночку. Життя Інночки було як комета, що спалахнула та згасла, залишивши яскравий слід. Вона з золотою медаллю закінчила Могилівську середню школу, отримала диплом з відзнакою після закінчення Харківського університету внутрішніх справ, після якого займала високу посаду в одному з ключових управлінь обласного УМВС, заслужено отримала звання капітана міліції. Зовсім юною Інна Василівна Матящук через важку невиліковну хворобу в 30 років пішла з життя. Було це 21 лютого 2007 року, але рана, яка залишилась у серці її матусі Тетяни та всіх рідних, близьких та знайомих, не загоюється та завжди буде ятрити душу.

На запитання, що її привело до мене, вона залилася сльозами та відповіла, що прийшла подякувати за те, що я допоміг встановити пам'ятник на могилі улюбленої донечки. Згодом вона заспокоїлась та попрохала мене про таке: знайти можливість ще раз подякувати всім тим, хто допомагав їй рятувати донечку — всім співробітникам УМВС у Вінницькій області.

Саме під час розмови з Тетяною Лясотою мені пригадались слова мого колишнього керівника Леоніда Володимировича Безносюка стосовно рівня цивілізованості суспільства. А ще я пригадав один з моїх візитів до головного міліціонера області, мого колишнього начальника по службі в Державтоінспекції та друга Василя Кіндратовича Поліщука. Знаючи про те, що Тетяна Лясота, мати колишнього капітана міліції Інни Василівни Матящук, всі свої статки витратила на лікування улюбленої донечки і, як не намагається, але не може зібрати достатню суму коштів для виготовлення пам'ятника, я запитав, чи може управління МВС України у Вінницькій області посприяти. Я знав, що відповідь буде позитивною, адже пам'ятаю, як у 1998 році, після загибелі нашого колеги, колишнього заступника начальника Державтоінспекції Вінницької області підполковника міліції Сергія Берчука, нехай земля йому буде пухом, Василь Кіндратович у числі перших вкинув гроші у шапку, яка потім пішла по колу, та, починаючи з якої, з доброї волі всіх працівників Державтоінспекції області нам вдалось зібрати такі кошти, за які ми пізніше придбали квартиру для донечки нашого загиблого колеги Сергія — Наталочки. Сьогодні Наталочка Берчук (Герман) — старший лейтенант міліції, інспектор сектору адміністративної практики управління Державної автомобільної інспекції, працює у тому ж управлінні, в якому працював її батько. Доречно відзначити, що в головному управлінні МВС України у Вінницькій області вже давно склалась практика, за якої жодна сім'я загиблих працівників міліції не залишається поза увагою його керівництва, колишніх колег по службі тих працівників міліції, які загинули на бойовому посту. Це не просто практика, це філософія дій теперішнього керівництва обласного управління міліції, яка була започаткована ще в далекі 80-роки минулого століття легендарним начальником цього управління — генерал-лейтенантом міліції Віктором Семеновичем Тяжловим та продовжена його наступниками.

За дорученням генерала В.К. Поліщука колишні колеги Інни виїжджали до міста Коростень Житомирської області, щоб знайти відповідний матеріал для пам'ятника. Згодом вирішили питання про виготовлення його у Вінницькій області.

Тож просила мене Тетяна Олександрівна Лясота ще раз подякувати усім працівникам міліції, хто допоміг їй увіковічнити пам'ять про її доньку та їхню колегу, а саме – генерал-лейтенанту міліції Василю Кіндратовичу Поліщуку, начальнику управління ДСБЕЗ Юрію Костянтиновичу Черкесу та працівникам цього управління Руслану Валерійовичу Стойку, Олександру Петровичу Морозу, Сергію Михайловичу Злагоді та всім, хто проявив милосердя і допоміг у скрутну хвилину матері своєї колишньої колеги.

Мабуть, не випадково зовсім недавно на плечі Василя Кіндратовича Поліщука, теперішнього головного міліціонера Вінниччини, впала, думаю, що з небес, зірка генерал-лейтенанта міліції за всі добрі справи, які він вже встиг зробити та ще неодмінно, маючи такий нестримний потяг творити добро, зробить у цьому мирському житті.

Змилостивився Господь Бог над сім'ями Лясот-Бадьорних і послав на душу та серце Тетяні та її рідних своєрідний лікувальний бальзам, нагородивши їх дівчинкою — онучкою. Дуже хотіла бабуся Тетяна назвати її іменем Інна, але, дотримуючись певних пересторог, нарекли її Іринкою — іменем, співзвучним з іменем її тітоньки, яку вона, на жаль, ніколи не зможе побачити.

Хоча ні, побачить. Зовсім скоро вона підросте, адже цієї весни їй вже виповниться рік, почне ходити своїми маленькими ніжками. Тоді бабуся візьме її за ручку та поведе до того місця, де вічним сном спочиває її рідненька тітонька Іннуся.

Я вірю в це, адже знаю, що Інночка Матящук достойно пронесла життєвою дорогою свій важкий хрест за себе та за всіх тих своїх рідних і близьких, які живуть на цій землі. І виросте Іринка щасливою.

Світла та вічна тобі пам'ять, Інночко!

А всім, хто проявляє милосердя до ближнього свого, творить на цій землі добрі та гарні справи, в першу чергу, Василю Кіндратовичу Поліщуку, який відзначив цього понеділка свій день народження — міцного здоров'я, подальшого кар'єрного росту, щасливої та довгої життєвої дороги, прихильності долі та Божого благословення!

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике