На теплому лікарняному ліжку колишній донеччанин, а нині вінничанин Олексій Ларін відійшов від пережитого жаху останніх часів. Дивлячись на цього охайного, ще стрункого і підтягнутого чоловіка, важко повірити в те, що йому довелось витерпіти.
Його друзі, прості вінничани-”афганці” Петро Мельничук, Григорій Цирканюк та Олександр Кайтанов, не зустрічались на війні, у свій час віддаючи інтернаціональний обов’язок країні. Та й товаришувати по-справжньому стали лише близько року тому. Їх об’єднала біда колишнього воїна-”афганця” Олексія.
Все почалось у Святвечір, 11 січня. Тоді Петро Мельничук, таксист, повіз чергового клієнта до села Іванівки Вінницького району. Приїхавши у село, вони звернули увагу на дивного чоловіка. Згорблений, із густою бородою дідусь у лахмітті, старій облізлій вушанці та камуфляжній куртці, драних штанях та протертих валянках ледь переставляв ноги кучугурами січневого снігу та ховався в благенький одяг від холодного вітру. Запитавши пасажира, що то за бомж, Петро Васильович зі здивуванням почув, що це колишній “афганець”...
– Клубок з голками застряг у моєму горлі, за одну мить пролетіли перед очима знову два бойових роки у чужій країні. Але треба було ще довезти свого пасажира додому... Висадивши людину, я поїхав услід за злиденним фронтовиком, який понуро брів вулицею. Зупинившись, я наздогнав незнайомця і голосно крикнув: “бача” (друг – на афганській мові – авт.) Чоловіка мов блискавкою вразило, він різко розвернувся, подивився на мене і немов застиг. Я підбіг до нього, обійняв і запитав: “Брате, що з тобою сталось?” А він подивився сумними очима, у яких виразно читались відчай та біль, і голосно заплакав... Важкі страшні чоловічі сльози, точно як на війні, – ділиться Петро Васильович. – Я знову: “Брате, що з тобою?” Тут із магазину вибігає дебела продавщиця і на мене налітає шулікою: “ Ви до Альоші приїхали хату забирати, з людини і далі знущатись плануєте...” Я, звісно, у повному нерозумінні, кажу жіночці: “Яка хата, я взагалі не знаю, де він живе, я теж “афганець” і допомогти хочу”.
Бідолаху звати Олексій Ларін, йому зараз 42 роки. Родом з Донеччини, з родини простих трударів, має ще старшу сестру, яка нині живе у Росії... На батьківщині вчився, звідти і пішов до армії. Далі були “учєбка” у Ташкенті, служба у мотострілецькому підрозділі у Салангу. Кров друзів, бої, рейди і прикриття колон, поранення, коли хлопець, не долікувавшись, втік до своїх однополчан. А коли повернувся додому через два роки, відчув ставлення суспільства: “Ми вас туди не посилали”. Хотів вчитись, але життєві та родинні негаразди примусили працювати. 19 років Олексій відпрацював на бульдозері, тракторі, був майстром на всі руки. Потім доля звела із жінкою з Козятинського району нашої області, і він переїхав сюди вже із дружиною. Тут народились хлопчик і дівчинка. Пішов працювати на Іванівський цегельний завод, відремонтував екскаватор, а потім вантажівку. Непогано заробляв, потім йому пообіцяли житло на підприємстві. Тому й перевіз родину до Іванівки, віднайшов доволі стару хату, придбав її за низькою ціною. Але з закриттям та розвалом підприємства декілька років тому в його житті почалися скрути та родинні проблеми. Через деякий час дружина із дітьми кинула чоловіка та поїхала додому, на Козятинщину. Якимось чином у Олексія зникли майже всі документи. Чоловік залишився сам, без гроша у кишені. Спробував працювати, але ніде людину без документів на роботу не брали. Спробував влаштуватись у одного фермера пасти і доглядати свиней, але новий український “поміщик”, дізнавшись, що бідолаха без документів, сказав: “Будеш працювати на мене за баланду день і ніч, аби з голоду не здохнути...”
Близько року Олексій працював, а, вірніше, був справжнім кріпаком у “поміщика”... Потім знову перебивався тимчасовими заробітками, допомагав людям, чим міг. Багато селян були винні йому грошей за роботу, але не поспішали віддавати. І поступово колишній воїн-”афганець” спускався на дно життя...
– Хоч вовком вий, – згадує нині чоловік...
Всю ніч Петро Васильович не міг заснути. Не виходив у нього з голови, стояв перед очима доведений до відчаю колишній воїн-інтернаціоналіст. А наступного дня Петро розповів про усе побачене та почуте Григорію Цирканюку та Олександру Кайтанову. Ті вирішили негайно поїхати до Іванівки і допомогти чоловікові. Коли ж друзі приїхали у село, то розпитали першу зустрічну бабусю про Олексія-”афганця”. Бабуся розповіла, що дійсно знає такого доброго чоловіка, єдине, зазначила старенька, що ніколи не здогадувалась, що він колишній учасник бойових дій. До того ж, бабуся виявилась ще родичкою сільського голови, тому друзі зайшли і до нього, шоб повідомити про людину на межі існування. Голова теж не знав, що Олексій – учасник бойових дій. А потім колишні “афганці” приїхали до “шевченківської” халупи Олексія і знову жахнулись...
– Дірява стеля, земляна підлога, потріскані стіни, які от-от впадуть, ані світла, ані води. І у цьому жаху на уламках меблів він лежав на ліжку – дерев’яній підставці, накритий ковдрою, і обіймав свого єдиного друга – кота. І вкотре дивився сповненими туги і безнадії очима. У нас трьох, бувалих та досвідчених чоловіків, мурашки по шкірі поповзли. І що мене ще дуже вразило: коли ми привезли йому продукти, то побачили щось маленьке на столі біля свічки. Запитали, що це таке, і Олексій відповів: “Їжа на наступний день, малесенький старий шматочок сала я відклав”... Наче у часи блокадного Ленінграда.... Люди казали, що колись у цій хаті труп вбитої людини закопали, і Олексій згодом розповідав, що неодноразово, особливо у повний місяць, чув дивні кроки, схожі на людські, на горищі та даху. Може, і це прокляте місце зіграло фатальну роль у його долі.
Привізши ветеранові афганської війни продукти та дещо з одягу і предметів побуту, друзі через декілька днів знову повернулись до Іванівки. Голова та хлопці стукали у вікна, двері, але ніхто так і не відчиняв... Врятувала мить...бо Олексій вже хотів накласти на себе руки... Петро Мельничук каже, що, певно, недарма на Святвечір зустрів “афганця”, Бог послав йому місію допомогти і врятувати людину...
– Ми відвели Олексія у лазню, і там дорослий чоловік, як дитина, не міг повірити, що із ним. “...Довелось мені власноруч його ледь не до останнього клаптика шкіри вимивати та вичищати. Олексій стояв під гарячою водою декілька годин, наче виганяв назавжди з себе холод і зиму життя. Бідний чоловік від голоду спух увесь... – згадує Петро Мельничук. – Звісно, повертатись у хату йому вже не можна було. Тому ми відвезли Олексія та його вірне кошеня до сусідів на тимчасове проживання.
Першу битву за життя і долю Олексія друзі виграли. Але постало питання, що ж робити з чоловіком, який не мав, крім трудової книжки, жодних документів. В усіх закладах лікувального та соціального профілю, куди звертались друзі, саме через це їм відмовляли. Але Петро, Григорій та Олександр вперто оббивали пороги різних інстанцій. І, врешті-решт, їм допоміг знову ж таки сільський голова Іванівки. Він, сам колишній працівник швидкої медичної допомоги, домовився, що Олексія на деякий час, поки не знайдуть дах над головою, перевезуть до Вінницької центральної районної лікарні. Але, знову ж таки, медики відмовились приймати людину без документів та посвідчення особи. І в черговий раз друзям довелось оббивати пороги, конфліктувати, доводити. На щастя, на людську біду відгукнувся заступник головного лікаря Вінницької центральної райлікарні Євген Ковчук, до речі, сам колишній військовий хірург, який два роки прослужив у Афганістані. Небайдужий медик негайно вирішив питання перебування Олексія у лікарні, поки йому не знайдуть домашній притулок. До речі, коли друзі перевозили його туди, родина, у якій жив чоловік, ледь не плакала за ним, настільки вправним помічником виявився він – їсти готував, у хаті прибирав, роботи виконував.
– Стан здоров’я Олексія Ларіна вкрай запущений, у нього виявлена гіпертонічна хвороба, хвороба серця. Чоловік давно не обстежувався, його перебування як на безлюдному острові далось взнаки. Олексію потрібен довгий курс лікування та реабілітації. До того ж, йому потрібен спеціальний прилад, аби визначити стан серця, щоб у подальшому вирішити питання про надання групи інвалідності, – констатував Євген Ковчук. – Поки чоловік перебуває тут, звісно, потрібно вирішувати питання про подальше влаштування йому житла.
Чи не найбільша проблема, яка гальмує подальше повернення Ларіна у суспільство – відсутність документів. Тому чоловіки вирішили оселити та прописати Ларіна вдома у когось з них. Поки що бюрократична тяганина із документами триває... Також з перших же днів друзі обійшли та повідомили чи не усіх своїх бойових побратимів про допомогу Олексію. Деякі без зайвих питань і розмов одразу допомогли й допомагають і грішми, і речами.
– Але багато “афганців” не відгукнулись. Є такі, хто досяг певних успіхів у житті, став керівником чи директором, успішним бізнесменом, але і пальцем об палець не вдарив. Бо, мовляв, він же не вінницький. А яка різниця? А потім ще казали, що начебто ми для себе гроші збираємо під приводом допомоги. Але, на щастя, багато людей не відвернулись.
Олексій Ларін так і перебуває у “районці”. Скромний, спокійний, неохоче розповідає про свої поневіряння. Не відмовляється від прохань сусідів, купує ліки, ходить в аптеку. Сумує за дітьми – 12-річною Альоною та 14-річним Ванею – і з задоволенням переглядає листівку з вітанням, яку йому надіслала донька. Хоче на роботу.
Друзі все ще продовжують оформляти чоловікові документи. Втім, поки що справа особливо не просувається – потрібні запити на батьківщину Олексія, до донецької спілки “афганців”, які не дуже охоче цікавляться долею свого колишнього земляка. Лікування Олексія коштує досить дорого, потрібні все нові й нові ліки. А це все – дорогоцінний час і гроші.
Про Афганістан Олексій згадав, коли дивився документальний фільм про колишніх однополчан, відразу упізнав Саланг і бойовий шлях за два роки.
– На свою батьківщину я повертатись не хочу, тут мені більше подобається, люди добріші, чесніші. Якби ж документи мені зробили, то й були б і дах над головою, і робота. Я роботи не боюсь, прогодувати себе та рідних зможу. І у мене тепер є справжні бойові брати, – зітхає Олексій. А далі чоловік обіцяє, в першу чергу, собі:
– Треба жити і боротись, не впадати у відчай. І як прекрасно, коли відчуваєш плече друга. Як там – у Салангу чи у Кабулі. Тому будемо жити!
Колишні “афганці” не здаються перед життєвими негараздами. І якими б буревіями та штормами не випробовувала їх наша скрутна злободенність, ніщо не здолає справжню чоловічу дружбу та взаємовиручку ветеранів, навіки скріплену кров’ю і часом.
Шановні вінничани! Якщо Ви бажаєте хоч чимось допомогти Олексію, прохання звертатись до Петра Мельничука: (098)220-72-60; Григорія Цирканюка: (097)457-65-94; Олександра Кайтанова: (093) 794-64-49; Не дайте згаснути людському життю.
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
З ХОЛОДУ І ПРОКЛЯТОЇ ХАТИ ВРЯТУВАЛИ колишнього "афганця" вінницькі воїни-інтернаціоналісти
"