ЦЕРКВА НІКОЛИ НЕ БУЛА І НЕ МОЖЕ БУТИ НАЦІОНАЛЬНОЮ, бо має надлюдську і надприродну сутність

У шостому номері «33-го каналу» було надруковано лист Сергія Шангутова «Про розкол в українському Православ’ї». Її автор намагається виправдати духовний злочин — розкол, який у 1992 році вчинив в українському Православ’ї колишній митрополит Української Православної Церкви (Московського патріархату) Філарет (Денисенко).

Відтак з’явилась на світ так звана Українська Православна Церква Київського патріархату, не визнана жодною помісною Православною Церквою світу. При цьому Сергій Шангутов зізнається, що усвідомлює, що чинити розкол у Церкві — важкий гріх з точки зору канонів (законів) Православної Церкви, бо це позбавляє розкольників можливості спасти свою душу.

Червоною ниткою в автора проходить ідея, що Церква повинна бути суто національною, що кожна держава повинна мати свою помісну національну Церкву. Скажу одразу: Церкви - річ не національна, а наднаціональна. Аби виправдати дії розкольника Філарета (Денисенка), позбавленого за гріх розколу сану митрополита, і який самовільно присвоїв собі титул патріарха, пан Сергій наводить як приклад Грузинську, Сербську і Болгарську православні церкви. Вони на сьогодні є автокефальними (самостійними) і, за словами пана Сергія, буцімто теж отримали самостійність шляхом розколу, а їхню канонічність (законність), каже він, визнали саме їхні народи. І цього достатньо, вважає автор. І так само, на думку пана Сергія, має зробити Україна.

Ніколи в житті Православ’я народи не надавали і, тим більше, не узаконювали автокефалію (самостійність) своїх помісних Церков – бо це не вибори президента чи парламенту. У народу немає компетенції давати помісній Церкві автокефалію (самостійність), визнавати її канонічною. Це прерогатива виключно вищого духовенства – єпископів, патріархів, церковного Собору.

Щодо згаданих помісних Церков, то дійсно в їхньому житті мав місце розкол. Але базувався він не на національному підґрунті, а на бажанні не втратити спасіння, коли цьому загрожувало перебування в орбіті іншої помісної церкви. Погодьтесь – це кардинально відрізняється від суто земних, націоналістичних мотивів, якими керується пан Сергій. Більше того: автокефалію ці церкви отримали, знову ж таки, не від народу, а від патріархів, єпископів, соборів. Наприклад, Грузинська Православна Церква прагнула відновити свою самостійність, свою патріархію, якої її позбавив Синод Російської Церкви, коли Грузія в 1801 році ввійшла до складу Росії. На жаль, чиновники Синоду почали ставити на кафедри ГПЦ лише росіян, старогрузинську мову в богослужінні заміняти на церковно-слов’янську, не зрозумілу грузинам, і т.п. Це, звісно, викликало обурення. Тому в 1917 році, після Лютневої революції в Росії, грузини повернули собі самостійність, незаконно скасовану чиновниками Синоду.

Україна ж ніколи не мала самостійної Церкви, ніколи не мала патріарха, і Церкву в Україні ніхто не утискав і не утискує.

З дня хрещення Русі в 988 році Українська Православна Церква підпорядковувалась Константинополю як митрополія. Взагалі Православних Церков (митрополій) на території Русі було 2. Перша заснована в 988 році, коли була хрещена Київська Русь. До 13 століття ця митрополія знаходилась у Києві і опікувалась населенням Русі. Але монголо-татарська навала і захоплення кочівниками Києва змусили святого митрополита Петра перенести митрополію на північ: спочатку у Володимир на Клязьмі, а далі у Москву, засновану київським князем Юрієм Долгоруким.

Але вона і далі підпорядковувалась Константинополю. Там і залишилась до сьогоднішнього дня, отримавши згодом від Константинополя автокефалію (самостійність) і право обирати патріарха. Після переносу Київської митрополії у Москву була створена в часи Литовської доби друга митрополія, яка підпорядковувалась теж Константинополю. В кінці 17 століття, коли територія сучасної України увійшла до складу Росії за Переяславським договором Богдана Хмельницького, логічним стало об’єднання митрополії з патріархією, а точніше, із колишньою Київською Матір’ю-Церквою. Тому Московська патріархія — це не чужа нам, нащадкам Київської Русі, структура, а та сама помісна Церква, яка народилась у рік хрещення Русі – у 988 році.

І наостанок: з точки зору віровчення Православ’я – Церква поняття не національне, а наднаціональне. «У Христі немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скіфа, ні чоловічої статі, ні жіночої, але все у всьому Христос», — сказано в Біблії. Тобто Церква робить рівноправними всі нації, рівноправним чоловіка і жінку і об’єднує їх у Христі, в Церкві, яка є Тіло Христове, згідно з Біблією. А назви «Руська» православна Церква, «Українська», «Японська», «Американська», «Чеська» – вказують лише на територіальне охоплення, на державу чи народ, яким вони опікуються, а не на те, що це національна церква. І РПЦ – не Російська, а РУСЬКА Православна Церква. До її складу входять юрисдикції, які знаходяться в Японії, США, Англії й інших країнах. І прихожани там – не лише слов’яни, а значною мірою або переважною — представники корінних народів.

Христос каже шукати, перш за все, не національного, не земного добробуту і комфорту. Він каже: «Шукайте, перш за все, Царства Божого і правди його, а решта вам додасться». Оце решта – це земні блага, державність, незалежність, хороші керманичі держави…. Але щоб їх мати, треба виконати умову: жити, перш за все, наднаціональним Богом, Царством Божим, яке дається через Церкву, через церковність, через повне присвячення своєї душі Богу.

А люди, які помруть у розколі, вчить Церква — спасіння не матимуть. Бог відступає від розкольників, і всі Таїнства там недійсні: ні хрещення дітей, ні вінчання, ні заупокійні молитви, ні причастя – всі! Слова видатного православного святого Іоанна Златоуста актуальні у всі віки: «Гріх розколу не змивається навіть кров’ю», а лише покаянням і поверненням в лоно Матері-Церкви.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике