НА СОРОКОВИЙ ДЕНЬ ПІСЛЯ МАМИНОЇ СМЕРТІ САШУ ЗБИЛА МАШИНА

Півтора місяця хлопчик був без свідомості і боровся за життя. За життя, в якому він залишився самотнім.

Історія Олени та її 4-річного сина, про яких ми писали в попередніх номерах газети, зворушила багатьох наших читачів.

– Було близько п’ятдесяти звернень від небайдужих людей, які пропонували допомогу Олені та Вовочці. Вкотре підтвердилася проста життєва істина, що світ не без добрих людей, – каже заступник головного лікаря Вінницької ЦРЛ з питань захисту материнства і дитинства Валерій Щербань. – Олена знайшла сім’ю та дім, про які мріяла. Але чи не кожен другий вихованець інтернатзакладів, викинутий у велике життєве море, залишається одиноким і беззахисним. Від кого їм чекати допомоги? Держава не здатна сьогодні забезпечити таких дітей ні роботою, ні житлом. Але є чимало людей, які готові прихистити сироту та подарувати їй сімейний затишок і родинне тепло. Сашко – один з тих дітей, які хоч і намагаються самотужки триматися на плаву, але дуже чекають на допомогу.

Олександр Плясецький народився у селі Коси Чернівецького району Вінницької області, але дитинство своє пов’язує з Росією.

– Батька свого я бачив тільки на фото. У них з мамою не склалося життя, і ми переїхали до бабусі у Тюменську область, – згадує Саша.

Там, окрім рідного брата Дениса, у Сашка з’явилася ще молодша сестричка Поліна.

– З братом ми не могли знайти спільної мови, а от сестричку я обожнював. Мама, щоб нас трьох прогодувати, змушена була ходити на роботу, а я няньчився з маленькою Поліною, – розповідає Олександр.

Мама трьох малолітніх діток загинула під час автокатастрофи. Саші було 11 років. Коли уся родина відзначала поминки – сороковий день від дня її смерті, сталася ще одна біда.

– Я пішов гуляти на вулицю, і мене збила машина. Півтора місяця лежав без свідомості. Мене у лікарні бабуся доглядала. Після маминої смерті сестричку забрав її рідний батько, брата – тітка, а мене – бабуся. Але через деякий час вона запила, і я написав своєму батькові на Україну, щоб він мене забрав до себе, – пригадує Сашко.

Саша повернувся на Батьківщину, але бажаного щастя тут не знайшов. Наступні роки життя хлопець згадує неохоче.

– Батько пив, і через півроку його позбавили батьківських прав. Мене відправили до Немирівського інтернату. Я не відставав у навчанні, тому через півтора року мене перевели у Ситковецьку школу-інтернат.

У свої 19 років Саша здобуває вже третю спеціальність.

– Я вже вивчився на бджоляра та столяра. Знаю, як бджіл розводити і як з дерева майструвати. А тепер вчуся робити людей красивими.

Зараз Олександр – студент першого курсу Вінницького ПТУ №7 і здобуває спеціальність перукаря.

Певний час хлопець наймав квартиру, але з метою економії вирішив переїхати до гуртожитку. Юнак полюбляє куховарити.

– Мені подобається готувати. Улюблені страви – смажена картопля та салат із капусти. Люблю солодке, але їм його зрідка, бо дорого.

Саша курить, але обіцяє у найближчому майбутньому покинути цю звичку. Друзів у нього майже немає. Хлопець зізнається:

– Є товариші, знайомі. Людей, які б були мені як рідні, в Україні немає. В Росії залишилися брат та сестричка, яких я не бачив вже більше восьми років. Дуже сумую за Поліною та Денисом і збираю гроші, щоб поїхати до них у гості. Залишатися там не планую, не хочу бути тягарем.

Саша мріє знайти людей, які б прийняли його за сина.

– Для мене не суттєво, чи селяни вони будуть, чи з міста. Заможні чи не дуже. Я просто хочу, щоб мене любили, – з надією каже Сашко.

Просимо відгукнутися тих, хто спроможний подарувати юнакові батьківську любов та турботу, допомогти йому самоствердитися у житті. Надсилайте листи на адресу редакції.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике