За дверима цього будиночка, пофарбованого у життєрадісний помаранчевий колір, панує звичайна аура домашнього тепла — те, чого так не вистачає більшості юних «клієнтів», які волею долі опиняються тут.
Що не біографія — то трагедія з кримінальним присмаком. Перефразовуючи класика, можна сказати, що всі діти заслуговують на щастя. Тільки одним його дістається так мало, що доводиться боротися за виживання.
Про свої біди 15-річний Паша розповідав багато, трохи заплутано і дуже емоційно. Сюжет для підлітків, які опиняються у приймальнику-розподільнику, традиційний: кілька років тому мати померла, батько повернувся з Ямполя до себе на батьківщину — у Ясинувату, забравши сина.
Але там життя стало схожим на пекло, бо батько відразу знайшов собі дружину і пиячив з нею удвох, час від часу виганяючи сина геть. І що залишалося робити? Крав. Мусив здобувати для батька гроші на випивку. Найлегше було «розбагатіти» через мобільні телефони. Одного разу просто пощастило забрати відразу два. Все відбувалося просто: Паша зненацька підбігав до жертви, збивав її з ніг, і, поки потерпілий приходив до тями, юний зловмисник зникав, прихопивши гроші та мобільний телефон. На «рахунку» у Паші 6 крадіжок і одна солідна — 3 тисячі гривень — з квартири свого товариша, до якого випадково прийшов у гості.
Навчатися у звичайній школі для Паші було складно. Тому оформили його до інтернату в Макіївку. А потім життя завирувало ще бурхливіше і він мандрував від приймальника до притулку. Ось така нехитра школа виживання: поки тепло — ночує десь подалі від очей людських, у руїнах, поклавши під голову замість подушки спортивну сумку з найнеобхіднішими речами. А потім — до притулку, за новим одягом, нормальними харчами і теплом. І так — 20 разів! Згодом навчився заробляти сам: гайнув до моря, охороняв батут і дитячі гірки. За це йому щодня платили 20 гривень. Не густо, але на зимову куртку з секонд-хенду заробив. Тепер знає напевно: колись у нього обов'язково буде сім'я і діти, яким він дасть те, чого у нього ніколи не було.
Анжела потрапила сюди тому, що була оголошена у розшук. Але нічого кримінального ця дівчинка не зробила. Її саму можна вважати жертвою не дуже лагідної долі. Вона донедавна навчалася у 9 класі Тульчинської школи-інтернату. Одного разу вирішила податися до свого вітчима у Вінницю. Там і жила певний час. З'явився у неї кавалер — жив по сусідству. Одного разу посварилася з ним і… вирішила порізати собі вени. На щастя, сусіди помітили кров і вчасно викликали «швидку». Дівчину поклали до обласної дитячої лікарні. Але тільки-но вона відчула себе ліпше, як знову втекла. Ні, не до матері, яку давно позбавили батьківських прав і яка, крім горілки, не бачить нічого. До вітчима. Шукала родинного тепла. Бо колись були у неї дві старших сестри, але їх убили. Одну зґвалтував і вбив рідний батько, який за це тепер у в'язниці сидить. Другій сестрі було 17 років, вона пішла на день народження і не повернулася. За три роки, поки Анжела вчилася у школі-інтернаті, мама спромоглася приїхати до неї тільки двічі. Але, незважаючи ні на що, донька її любить і завжди чекає.
Історія Мишка з села Комсомольського теж вражає. Батьки у нього нині за гратами: мама — за крадіжку, а батько — за вбивство старенької бабусі-пенсіонерки. Старша сестра — десь у світах, середня, Зоя, незважаючи на свої 19 років, закінчила тільки 1 клас школи, теж свого часу встигла побувати у приймальнику-розподільнику. Власне, саме там її й навчили писати своє прізвище і читати по складах. Вона краще знає, як заспівати, затанцювати, подати руку так, щоб туди перехожі кинули копійку. Мишко вважається найрозумнішим, бо провчився у школі 6 класів. Але потім вирішив зав’язати з навчанням, від жебракування зиску більше. Коли соцпрацівники обстежували житлові умови, де жили ці діти, то волосся дибки ставало. В хатині навіть підлоги не було, діти спали на дошках і матраці. Що ж, ситуація типова для багатьох циганських сімей. Попри все Мишко мріє стати прокурором. Одна біда — вчитися для втілення своєї мрії треба багато.
– У новому приміщенні, яке відкрилося у квітні 2009 року, встигли побувати 68 підлітків, 25 з яких — дівчата, — розповідає начальник приймальника-розподільника Микола Зубрик. — Потрапляють сюди ті, хто встиг вчинити якісь суспільно небезпечні дії, ті, кого за рішенням судів відправляють до спецзакладів, втікачі, які перебувають у розшуку. Таких було найбільше — 50. У переважній більшості це діти з неблагополучних сімей та учні шкіл-інтернатів.
На Новий рік у приймальнику було восьмеро дітей. Всіх їх привітали, подарували пакунки з цукерками від відділу у справах сім'ї та молоді, від губернатора.
Не варто поспішати ставити хрест на таких важких підлітках. За словами Миколи Миколайовича, чимало з них згодом стають нормальними порядними людьми. Треба тільки, щоб дорослі дали шанс. А це трапляється дуже рідко. І розповів ще одну історію, яка б могла мати щасливий кінець, коли б… Так сталося, що Віталія виховувала одна мама. Жили незаможно, то й попався син на крадіжці мобільного телефону. Рішенням суду помістили його до спецучилища, в якому він вчився на «відмінно». Директор навіть приїжджав до матері, аби вона дала дозвіл на вступ сина до Миколаївського суворовського училища. Вона була проти! Тому що знайшла нового співмешканця, а квартира — на синові. Щоб продати її, потрібна була згода Віталія. Коли мати отримала те, що чекала, сина вигнала. Він прийшов у приймальник. Вже звідти Віталій вступив до будівельного технікуму, але не мав за що жити і — знову крадіжка.
А все могло б бути інакше, коли б у батьків у серці жила любов до своїх дітей.
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
ПАШУ ЗМУШУВАВ КРАСТИ РІДНИЙ БАТЬКО, а циганка Зоя навчилася писати своє прізвище у… приймальнику-розподільнику
"