Лікування опіків – надто непроста річ

25 грудня Львівській восьмій міській клінічній лікарні виповнюється 40 років. Нині це, безумовно, одна з найкращих у Львові лікарень. Кореспондент “Газети” вирішив завітати до одного з, можливо, “найважчих” відділів зазначеного закладу – Центр термічних травм та опікової хірургії.
Так збіглося, що цей колектив також святкує чвертьвіковий ювілей із часу створення. Як розповів завідувач опікового центру, кандидат медичних наук Василь Савчин, щодня тут здійснюють дві-п’ять операцій, 700-800 на рік. Люди не залишаються без допомоги. За словами пана Савчина, більшість пацієнтів, які тут лікуються, має опіки, відмороження та дефекти шкіри після різних захворювань. Нерідко люди з опіками сидять удома доти, поки не починаються ускладнення, загноюється рана, підвищується температура. В такому разі лікування затягується, потрібно більше коштів.
Нам бракує медичних сестер
– Чи завжди після опіку потрібно поспішати саме в опіковий центр?– Завжди, адже свіжий опік легше лікувати, ніж усувати наслідки ускладнень. Не можу сказати, що опік можна вилікувати за кілька днів. Це триває кілька тижнів або й місяців. До того ж, лікування дуже дороге. Потребує застосування великої кількості перев’язочного матеріалу, різних мазей, антисептиків, інтенсивної терапії. Під час опіків страждає не тільки шкіра, а й внутрішні органи – печінка й нирки, для яких потрібні специфічні дорогі медикаменти. Пацієнти здебільшого купують такі препарати за власні гроші. Під час лікування глибоких опіків на ліки витрачають часом до 50-60 тисяч гривень. – Чи використовують під час лікування нові методики, новітнє устаткування?– Нове з’являється постійно. Це, зокрема, застосування штучної шкіри, вирощування клітин із власної шкіри людини. – Що змінилося на краще за останні роки?– У лікування поверхневих опіків проблем немає. Найскладніше лікувати глибинні опіки та великі за площею. Ми почали активніше відсікати мертву тканину, яка отруює організм. І що швидше її видалити, то менш згубними будуть наслідки такої травми. Але після видалення обпечених тканин утворюється рана, яку потрібно захистити від потрапляння інфекції. В Тернополі є фірма, фахівці якої почали застосовувати з цією метою свинячу шкіру. Це допомогло врятувати пацієнтів, які без цього не мали шансу вижити. З’явилося також багато нових ефективних медикаментів. Нові методики запозичуємо з-за кордону. Проте до європейського рівня ще далеко – і через відсутність обладнання, і через рівень оплати праці. На сьогодні в нас недостатньо кадрів. Нині біля важкого хворого чергують родичі. А за ним мав би наглядати медичний персонал, який може надати пацієнтові кваліфіковану допомогу. – Тобто вам бракує медичного персоналу?– Так, особливо медичних сестер. На Заході біля хворого є лікарі та медсестри, а замість наших санітарок – прибиральниці, завдання яких – тримати приміщення в чистоті. Догляд за пацієнтами мають здійснювати люди з медичною освітою. У нас це доручають особам, які такої освіти не мають. Тому нерідко “чорновою” роботою доводиться займатися лікарям. Медики ж мають оглядати хворих і призначати лікування, робити операції і контролювати перебіг одужання. А в нас лікар навіть ліки має сам шукати.
Ми займаємося наукою для себе– Чи маєте змогу переймати закордонний досвід?– До нас приїжджає багато лікарів із-за кордону. Рівень підготовки в них дуже високий, а ще – зовсім інша ментальність. Там лікар мусить навчатися, постійно працювати над собою, бувати на конференціях, у бібліотеках. Тому медики мають дуже високу теоретичну і практичну базу, віддаються своїй роботі повністю, не думаючи, де взяти гроші на прожиття. Звідси й результати. А чи може наш лікар, який чесно працює, заробити собі на квартиру, забезпечити сім’ю? Нинішня оплата праці – це неповага до спеціаліста. Не знаю, чи за останні десять років якийсь лікар отримав від влади помешкання, хоча б у гуртожитку.– Чи займаєтеся наукою?– Попри те, що Львів – велике університетське місто, з наукою є проблеми. Дослідження мають більш клінічне спрямування. Попри те, є співпраця з деякими зарубіжними лабораторіями. Ми взяли тему лікування глибоких опіків голови, працюємо вже 10 років. Але ті технології, які є на Заході, для нас іще багато років будуть недоступними. Маємо багато пацієнтів, можемо їх порівняти. Щороку в нас лікується 1200-1300 хворих, яких бачимо через два-п’ять років із наслідками своєї роботи. Це доволі великий клінічний матеріал для наукової роботи, але займаємося наукою здебільшого для себе. Є багато молодих перспективних лікарів, які цікавляться новими методиками, технологіями.– Яка мотивація для занять наукою для лікаря?– Насамперед це потрібно лікарю, щоб триматися на відповідному рівні. Щоб зростати професійно, він мусить читати, навчатися. Якщо він навчився добре лікувати, це дуже добре для хворих. Є лікарі, які не їздять на конференції, не навчаються, живуть спокійно. Мені так було нецікаво. До того ж, коли захистив кандидатську дисертацію, став отримувати додатково 15% до зарплати – 200 гривень. Для цього потрібно шість-вісім років працювати!
Нам також доведеться в когось лікуватися
– Медична спеціальність – особлива. Навчаючись, майбутні лікарі повинні більше бути в лікарнях, а не лише займатися теорією і навчатися з книжок. Нині в наших медичних закладах рідко побачиш студентів, які хотіли б чогось навчитися. А колись спудеї чергували разом із лікарями, цікавились усім, що очікувало їх у майбутній професії. Тепер таке трапляється значно рідше. Колись у медінституті було за честь розповісти, що ти був на чергуванні, і тобі дозволили накласти шов. Тепер студента цим не привабиш. – У вас є учні?– Це може сказати лише сам учень. Професор Володимир Бігуняк, завідувач опікового відділення в Тернополі, покійний професор Микола Повстянюк, який був головним спеціалістом з опіків, Борис Майструк із Вінницької області – фантастичний хірург.– А як щодо ваших дітей?– Діти приходять у ті відділення, де працюють їхні батьки. Не хотів би, щоб моя донька йшла на роботу в опіковий центр. Це доволі важкий шматок хліба, але вона хоче тут працювати. Каже: хочу, щоб тільки ти мене навчав. Лікарями стали також дві інші мої доньки.– Кажуть, на лікаря може вивчитися тільки дитина лікаря?– Це не зовсім так. Авторитет батьків спрацьовує, але є діти не медиків, які люблять медицину й віддаються їй. І всі допомагають їм, адже нам також доведеться в когось лікуватися. – Коли приходите додому, забуваєте про роботу?– Це неможливо. Перед сном телефоную в лікарню. І коли знаю, що все добре, тоді спокійно сплю. Коли бувають важкі випадки, відпочити не вдається.Нам, можливо, трохи легше, бо бачимо хворих, їхні опіки вже на операційному столі. Екстриму немає. Значно складніше підготувати пацієнта до операційного утручання, ніж виконати його. – Чи часто трапляються складні операції?– Вони бувають різними. Часом, коли потрібно взяти комплекс тканин з однієї ділянки тіла й перенести на іншу, операція триває шість-дев’ять годин.Після операції на місці опіку утворюється патологічна тканина, яка викликає дискомфорт. Якість життя пацієнта знижується. Це потребує тривалого лікування, багатьох коригувальних операційних утручань. Потрібні спеціальні масажі, лікувальна фізкультура, спеціальний одяг. Доволі ефективним є санаторне лікування, сірководневі ванни, фізіотерапія. На жаль, чимало пацієнтів вважає, що після операції всі проблеми позаду. Це не так. Якщо не продовжувати лікування, це може призвести до інвалідності. – Що ще потрібно, аби швидше повернути пацієнтів до нормального життя?– Лікування опіків доволі складне. Вимушене положення в опіковому ліжку, біль, множинні перев’язки, операції, важкі психологічні травми... На жаль, психологів у нас немає, а це дуже актуально. Пам’ятаю, після Скнилівської трагедії до нас приїхали з французького телебачення. Вони запитували, чи працюють із постраждалими психологи, адже наслідки опіків змінюють зовнішність, а це дуже важка психологічна травма, особливо для жінок. Ми не змогли відповісти ствердно. У нас був випадок, коли хлопцеві після важких опіків ампутували руки. Діти насміхалися з нього і він покінчив життя самогубством. А психолог міг би йому допомогти. Дуже важливо, щоб після лікування в нас пацієнти проходили реабілітацію на належному рівні. Ми ж робимо все, що можемо. 13 грудня цього року виповниться 15 років із часу створення дитячого відділення опікового центру. Статистично опіків стало менше, летальність майже нульова. Це – заслуга колективу. В опіковому відділенні нині працюють 10 лікарів: компостіолог Олег Александрович, хірурги Олександр Хомик, Юрій Коцур, Тарас Думанський, Тарас Хиба, Олександр Дунаєв, анестезіологи Олег Кендзер і Жанна Скиба й інші. Також маємо чимало хороших медсестер. Це – складне відділення. Часто лікування триває не один тиждень, а то й місяць. Отже, догляд за хворим – це, можливо, найважливіше під час його одужання. Розмовляв Василь Худицький

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике