Львівські євреї в очікуванні дива Хануки

15 грудня євреї всього світу відзначали найбільше іудейське свято – Хануку. Його започатковано на честь повстання, яке древні євреї підняли проти династії Селевкідів.
Цього дня іудеї запалили менору, яка повинна безперервно горіти впродовж восьми днів. При цьому першого дня запалюють одну свічку, а відтак щодня до неї додають іще по свічці. Відзначають свято і львівські євреї. Про те, як їм живеться в нашому місті, про їхні проблеми – в розмові з Міріам Лобановою. – Пані Лобанова, на відміну від інших національних товариств вам, напевне, не доводиться скаржитися на нестачу приміщень.– З одного боку так, з іншого – ми не є повноправними господарями будинку, в якому розміщене наше товариство. Ще 1990 року колишню синагогу на вулиці Вугільній, 3 влада міста передала нашому об’єднанню. Потім хтось із львівських урядовців відвідав Ізраїль, зустрівся з нашим рабином і пообіцяв передати приміщення релігійній громаді. Одразу після цього в Україні ухвалили закон, згідно з яким будівлі культових споруд віддають релігійним общинам. Община, якій належить синагога на вулиці Братів Міхновських, є ортодоксальною, вона підпорядковується американському рабинату. Тож цій общині передали три будівлі: синагогу на Братів Міхновських, будинок на Шолом-Алейхема та це приміщення, на Вугільній, 3. Львівський рабин чимало зробив для синагоги на вулиці Братів Міхновських, фактично реставрував її. Водночас на Вугільній залишилося працювати наше товариство. – Ваша будівля нині в запущеному стані. Що стало причиною цього?– Рабин тут нічого не робив. Спочатку він оплачував чергових, комунальні послуги, а потім перестав, отож наш будинок два роки не опалюють. А рабин не підписує мені доручення, аби я могла вирішити проблему опалення. Так само маємо проблему з дахом. Торік був буревій, унаслідок якого зірвало частину покрівлі, так будинок простояв усю зиму, затекла молильна зала. Коли мене цьогоріч обрали очільником товариства, я за голову схопилася від цих проблем. Тепер опікуюся цією будівлею, мені вона дуже дорога. До війни у Львові було 44 синагоги та молильних зали. Тепер лише дві – на вулицях Братів Міхновських і Вугільній. Решту знищили німці. Всі, хто виїжджав із Союзу, перед дорогою зупинялися на Вугільній. Вони тут отримували права на виїзд, тут люди і жили, й одне одному помагали. Так було до 1965 року, коли цю синагогу закрили.– Нині для вашого товариства головною проблемою є ремонт будинку. Що саме робите для цього?– Ми таки відремонтували дах – це головне. Для цього знайшли спонсорів, які оплатили частину витрат, також громада зібрала 15000 гривень. Тепер нам іще десь треба знайти 29000 гривень – ці гроші “висять” на мені, і де я їх знайду – не уявляю. До влади зверталася не раз, однак мені кажуть: це ваш будинок, ви ним і опікуйтесь. Відкрила спеціальний благодійний рахунок на ремонт синагоги. Неодноразово зверталися до керівних органів Єврейського товариства в Києві, а там сказали: був би будинок ваш, ми дали б гроші. – Попри ці проблеми, яку роботу проводить ваше товариство?– У нас працює бібліотека, виходить газета “Шофар”. Тут діють танцювальний гурток, вокальна студія, група з вивчення івриту. Що можемо – те робимо.– Скільки нині євреїв у Львові й області?– У “Хеседі” близько 2000 осіб пенсійного віку. В товаристві – 357. Однак багато євреїв не належать до нашого товариства, адже треба платити внески – 12 гривень на рік – і здавати гроші на ремонт.– Свого часу була потужна хвиля виїзду євреїв в Ізраїль, унаслідок якої ваша громада помітно зменшилася. Хто саме залишився?– Еміграція до Ізраїлю фактично припинилася. Тепер, якщо і виїжджають, то здебільшого до Німеччини. Залишилися переважно тільки ті, хто живе у змішаних сім’ях. Однак у нас національність передається по матері, тому молоддю все одно опікується і рабин, і “Хесед”. Більшість членів товариства – люди похилого віку, тож у нас є ветеранська програма. Раз на місяць обов’язково вітаємо всіх євреїв із днем народження, разом відзначаємо свята. Наприклад, святкували День незалежності України, був у нас і єврейський Новий рік – Роше-Шана, а 15 грудня відзначатимемо найбільше іудейське свято – Хануку. Готуємо до нього концерт і трапезу. – Ви говорили про проблеми з коштами на ремонт будинку. Однак євреїв уважають нацією, яка має гроші...– Ну, не ті, хто тут залишився. Ті, хто вміє заробляти, повиїжджали. У нас є двоє більш-менш заможних активістів товариства – саме вони дали 40 тисяч на ремонт.– Хоча хвиля виїзду в Ізраїль припинилася, у вашому товаристві все ж діє гурток із вивчення івриту. Проте серед галицьких євреїв традиційним був ідиш…– До війни у Львові євреї розмовляли здебільшого на ідиш, а молилися на івриті. Ідиш нині майже ніхто не вивчає і не знає, тому що його скасували в Ізраїлі, і його немає кому передавати. Наприклад, моя мама й тітка між собою спілкувалися на ідиш, проте вони настільки боялися сталінських репресій, що навіть мене не навчили. І так усі мої однолітки, які пережили війну або народилися після неї: їхні батьки не вивчали цієї мови – боялися. Цю мову у Львові знає декілька людей понад вісімдесятирічного віку.
Розмовляв Олександр Сирцов

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике