Сергій Тігіпко: “Усе, що розколює націю, має бути відкинуто”

Головною об’єднавчою ціллю українського народу на нинішньому етапі може бути лише соціально-економічний розвиток. Решту необхідно підпорядкувати цьому завданню або ж відсунути на задній план – до кращих часів.
Натужна, часом істерична ідеологізація та політизація українського життя стала однією з причин тяжкого стану, в якому перебуває наша держава. Так вважає 49-річний політик та економіст Сергій Тігіпко, який оголосив про намір боротися за посаду президента країни в січні 2010 року. Під час розмови з нашим кореспондентом він розповів про своє ставлення до деяких гуманітарних проблем українського суспільства.
– Сергію Леонідовичу, як ставитеся до перемовин представників Української Православної Церкви Київського та Московського патріархатів про можливість об’єднання?
– Із великою надією. Мене як віруючого православного хрис­тиянина глибоко засмучує розкол Церкви, тож навіть найменші спроби встановити взаєморозуміння між її гілками можу тільки вітати. Водночас як людина державна виступаю проти будь-яких спроб полі­тичного втручання у справи релігії, в питання свободи совісті.
Таке втручання ніколи добром не закінчується. Розкол, що виник в українському православ’ї ще на початку 90-х років минулого століття, останнім часом серйозно поглибився внаслідок однозначної підтримки Президентом Української Православної Церкви (УПЦ) Київ­ського патріархату в її проти­стоянні з УПЦ Московського патріархату. Кожен відповідальний керівник спробував би використати колосальний вплив УПЦ МП та авторитет Володимира – і серед спів­вітчизників, і у справах Ро­сійської Православної Церкви. Адже понад третина священи­ків Російської Православної Церкви – вихідці з України, а представники єпархій УПЦ становили близько 40% учасників Собору, на якому в січні 2009 ро­ку обирали нового Патріарха Московського. Цей вплив можна було використати для створення фактично самостійної й національно орієнтованої Православної Церкви без кон­фліктів із Москвою. Натомість Віктор Ющенко та його соратники здійснили невдалу спробу закріпити Україну як канонічну територію Константинополь­ського патріархату. Крім того, відверта ворожість стосовно УПЦ МП змусила її ієрархів шукати підтримки в Москві. Це лише посилило вплив радикальних українофобських сил на цю Церкву, особливо у східних і південних регіонах країни.
– Як ставитеся до Україн­ської Греко-Католицької Церкви?
– Із глибокою повагою. Але й тут не обійшлося без спотворень, які спричинив вплив по­лі­тики. Усіляка підтримка Укра­їнської Греко-Католицької Церкви нинішнім Прези­ден­том, потурання переїзду митрополита УГКЦ до Києва призвели не тільки до збіль­шення напруженості в стосунках уніатів і православних в Україні, а й до посилення впливу фактора унії як перешкоди до зближення Православних Церков із Римсько-Католицькою Церквою.
При цьому, займаючись церковними справами, влада ціл­ковито ігнорувала проблему поширення тоталітарних сект, посилення впливу соціально небезпечних релігійних та окультних течій у молодіжному середовищі.
– Ви пропонуєте змінити сис­тему відносин держави та релі­гійних конфесій?
– Пропоную припинити втручання влади в конфлікт між трьома основними Православними Церквами України – тим паче, на боці одного з учасників протистояння. Влада має жорстко покласти край усім спробам політизації цієї проб­леми, втягування до неї широких кіл вірян, і не допускати насильства. Потрібно терміново оголосити мораторій на перерозподіл нерухомості, що належить Церкві, рішуче боротися зі спробами захоплення храмів, особливо за участю місцевої влади.
Нам треба послідовно до­тримуватися світського духу української республіки, визнаючи особливу роль православ’я в житті суспільства. Потрібно значно більше уваги приділяти іншим конфесіям, демонструвати повагу держави до їх традицій і свят. Президент України має бути лідером усіх українців, а не тільки християн. Для цього, зокрема, треба активізувати роботу консультаційних органів зі взаємодії держави з традиційними конфесіями України. Варто було б активніше залучати релігійні організації до вирішення таких завдань, як соціальна реабілітація людей, котрі вийшли з місць позбавлення волі, духовне виховання молоді, допомога соці­ально незахищеним категоріям громадян. Авторитет традиційних конфесій треба використовувати в роботі з морального оздоровлення суспільства, для боротьби з тоталітарними сектами, екстремізмом.
Україна повинна стати державою, де Церкви є соціальним партнером влади (нарівні з громадськими організаціями та бізнесом) і аж ніяк не інструментом влади. Саму ідею державної Церкви потрібно рішуче відкинути, а спроби залучати релігійні організації до національно-патріотичного виховання слід визнати помилковими. Світськість влади та рівні права традиційних конфесій – такими мають бути основні засади релігійної політики.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике