Знову Ющенко

Якби ви були присутні на восьмому з`їзді партії “Наша Україна”, що відбувся минулої суботи в Києві, то були б дуже вражені. Адже ті, хто зібрався тут, були сповнені того самого пафосу й віри, що й у часи помаранчевої революції, коли, здавалося, навіть ожеледиця – і та за Віктора Андрійовича.
Утім така гаряча підтримка Президента видається дивом лише на перший погляд. Чомусь одразу пригадується друга кампанія російського президента Боріса Єльцина. Тоді в його перемогу не вірив ніхто – як виявилося, крім росіян, у яких після Боріса Ніколаєвіча так і не було (і, вочевидь, не швидко з`явиться) президента-демократа й реформатора.
Нинішній Віктор Ющенко багатьом здається незрозумілим. Коли вся країна, грубо кажучи, намагається заткнути одним місцем кватирку, щоб не випаровувався дорогий газ, він говорить про зміну центрального опалення. Або коли уряд Юлії Тимошенко ретельно перераховує крихти з колись багатого українського стола (цьому дам, а цьому – не дам), Віктор Андрійович розмірковує про свободу. Не буде її – не буде й хліба. Спочатку дух, потім – тіло.
І, як показує історія, гарант правий. Ну, приміром, хто може спростувати його слова, сказані нашоукраїнцям: “Ми – єдина політична сила, що порушує українські питання. Ми єдині, хто чітко заявляє про поновлення процесу національного відродження”? Здавалося б, хто в час глобальної кризи і стертих кордонів говорить про національне? Але хіба існувала б Франція, якби не було захоплення Бастилії? Чи Америка, якби ті 87% американців, які вміють читати, не знали, хто такий Лінкольн?
Віктор Ющенко – романтик від політики, але в його романтизмі – практичність. Він єдиний із президентів новітнього періоду, хто намагався побудувати не міні-Москву або “Південьмаш”, а державу. Саме зусилля Віктора Андрі­йовича у відродженні історії, мови й об`єднанні Церкви заклали той фундамент націй, що, сподіваємося, виявиться не по зубах його спадкоємцям.
Усі ці міркування, як і багато інших, переслідували мене на цьому з`їзді. Дивні ми люди – українці – повинні пройти й Крим, Рим, мідні труби й весь інший бруд, щоб зрозуміти, як ми одне одного любимо. Так само й партія “Наша Україна” в її нинішньо­му вигляді і її почесний голова Віктор Ющенко.
Складні взаємини між цією структурою та її лідером, мабуть, завершилися. Тепер у них на двох – один лише подих, гарячі переконання й загальні цілі. “Україна в Єв­ропі”, – коротко сформулював В. Ющенко. “Ющенко – наш президент”, – відповіла йому партія. У заяві, яку ухвалили одностайно, йдеться: “Ми переконані, що саме Віктор Ющенко є тим державним діячем і національним лідером, який пропонує чітку й зрозумілу перспективу для України, засновану на національних пріоритетах. Його світогляд і політична діяльність свідчать про глибинну відданість українській державницькій традиції та високий професіоналізм”.
Партійці впевнені, що ніхто, крім В. Ющенка, не зможе виконати національну місію – зміцнити державу й забезпечити її громадянам гідне життя. “Діяльність Віктора Андрійовича на посаді глави Нацбанку ознаменувалася для країни народженням гривні... У 1999-2000 роках Віктор Ющенко очолював Кабінет Міністрів – перший успішний і професійний уряд часів незалежності. Його команда врятувала державу від глибокої економічної кризи... Глава держави виконав свою передвиборну програму “10 кроків назустріч людям”, результати якої сьогодні намагаються привласнити інші політики”.
Усе це правда. Як і те, що розпочате Президентом В. Ющенком ніхто, крім нього, не зможе продовжити. Ніхто, крім команди гаранта, не зможе допомогти йому побудувати країну, в якій всі ми хочемо прокинутися одного ранку. Адже, як правильно зазначив Віктор Андрійович, звертаючись до партійців, “немає іншої політичної сили, яка апелює до україн­ської громади: друже, не забудь, що в тебе є українська мова”. І йдеться не про дієслова, а про ідентифікацію нації, до якої ми належимо.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике