Вибір позиції: між популізмом і відповідальністю

Напередодні виборів активність більшості політиків значною мірою зводиться до обіцянок. Кожен кандидат приділяє величезну увагу розповідям про те, що саме він (чи вона) змінить у державі, економіці та суспільстві після того, як отримає посаду.
Такий стан справ сам по собі не є чимось негативним: ми ж бо обираємо не за гарні очі чи пишну косу, а виходячи з наших сподівань на майбутнє. І зрозуміло, що ті, хто бореться за наші голоси, намагаються чітко сформулювати, чого можуть очікувати від них громадяни, й донести цю інформацію до якнайбільшої аудиторії. Проблема в іншому – в кожній державі з розвиненою демократією обіцянки політиків обов’язково йдуть у парі з відповідальністю за взяті на себе зобов’язання. У нас, на жаль, це радше виняток, аніж правило.
У західних країнах із двопартійною системою відповідальність політика, так би мовити, стовідсоткова. У Великій Британії консерватори пильно стежать за помилками лейбористів, що перебувають при владі, й коли цих помилок набереться критична маса, цілком можуть змінити розстановку сил у Палаті громад (а оскільки йдеться про парламентську республіку, то в такий спосіб зміниться й виконавча вертикаль).
У США незадоволення політикою президента-республіканця Буша-молодшого привело до влади Барака Обаму, висуванця послідовних опонентів Республіканської партії – демократів. Там політики знають, що, по-перше, їхні обіцянки не забудуть, по-друге – виконання цих обіцянок контролюватимуть, і по-третє – в разі невідповідності обі­цяного й здійсненого громадяни оберуть їхніх опонентів.
А що відбувається в Україні? Складається враження, що більшість кандидатів питанням відповідальності не переймається взагалі. Інакше такого кричущого розходження між словами й справами просто не могло б виникнути.
І мова навіть не про аутсайдерів виборчих перегонів – їхня функція часто зводиться до того, аби, спалахнувши тимчасовою зіркою, хоч чимось запа­м’ятатися (чи, навпаки, як зірка, що до­тліває на політичному небосхилі, просто нагадати про себе). Що саме говорити – для них немає значення. Говорити – це в таких випадках єдина функція й мета усіх цих Богословських, Яценюків, Тігіпків, Симоненків тощо.
Але ж небажання відповідати за свої обіцянки притаманне й тим кандидатам, яких соціологи зараховують до низки фаворитів нинішніх президент­ських перегонів.
Скажімо, Віктор Янукович, одне з гасел якого ще п’ять років тому було “Тому що послідовний”, на жаль, саме послідовністю не радує своїх прихильників.
Перше, що відразу впадає у вічі, – це, звісно, обіцянки зробити російську мову другою державною. Головний регіонал фактично лише використовує цю тему для мобілізації власного електорату. Хоча б якихось кроків до зміни статусу російської “біло-блакитні” не робили навіть 2006 року, коли шляхом “перекупки” депутатів їм удалося розширити контрольовану коаліцію майже до конституційної більшості (а це – можливість унесення змін навіть до Основного закону).
Свіжіший приклад – це закон про зміну соціальних стандартів, що його “проштовхнули” ціною недієздатності парламенту, тиску на орган законодавчої влади й шантажу колег з інших фракцій. Тепер регіонали на кожному куті кричать, що вони ледь не одноосіб­но підвищили зарплати й пенсії. Але проблема в тому, що їхній лідер Віктор Янукович разом з усіма економістами з ПР упродовж року говорили лише про те, що в умовах кризи видатки держбюджету слід урізати. А тут – додаткові десятки мільйонів гривень витрат, шляхи пошуку яких ані “біло-блакитна” політична сила, ні її лідер не запропонували. Де ж послідовність?
Іще один претендент на вихід до другого туру найближчих виборів – Юлія Тимошенко – теж, на жаль, не може похвалитися відповідальністю за власні слова. І це при тому, що останніми роками вона має чи не найбільше важелів для втілення в життя своїх обіцянок, оскільки очолює виконавчу владу в державі.
Передусім, ідучи на чергові президентські вибори, їй слід було б згадати свою власну обіцянку зробити україн­ське військо контрактним уже 2009-го, яку лідерка БЮТ дала під час останньої парламентської кампанії. І пояснити, чому продовжують оголошувати обов’язкові призови, армії не вистачає грошей на заробітну плату контрактникам, підтримку військової техніки в боєздатному стані, проведення тактичних навчань, а подекуди навіть на харчування солдат.
Наприкінці 2007 року пані Тимошенко в ефірі одного з телеканалів заприсяглася подати у відставку, якщо протягом двох років усім, хто втратив внес­ки в Ощадбанку СРСР, не повернуть їхніх заощаджень. “Я знаю, що ми зможемо протягом двох років повернути громадянам гроші. Якщо не зможу повернути кошти протягом двох років, я, на відміну від наших чоловіків-полі­тиків, покладу заяву й піду з посади, тому що посади не потрібні, якщо ти не можеш обіцяне дати людям”, – сказала тоді нинішній прем’єр.
Ви отримали своє? Навіть за даними Кабміну, лише шести з половиною мільйонам вкладників видали по першій тисячі гривень (так званій “Юлиній тисячі”). Сама Ю. Тимошенко зізналася, що цю початкову виплату здійснили тільки кожному шостому з восьми громадян, які на них розраховували. Утім про взяте на себе зобов’язання піти у відставку прем’єр, очевидно, забула – і зараз на плакатах “Вона працює” можна знову прочитати обіцянку повернення внесків. Незважаючи на те, що Кабмін віддав менш ніж сім мільярдів від загальної суми 134 мільярди, його глава не лише не має наміру писати заяву про звільнення, а й продовжує “піаритися” на тій самій темі.
І схильність “забувати” щойно сказане “Леді Ю” демонструє не лише у спілкуванні з власними громадянами, а й на міжнародній арені, де тією чи іншою мірою представляє Українську Державу. У січні цього року прем’єр разом із Президентом і тодішнім спікером парламенту підписали лист до генерального секретаря НАТО із проханням залучити Україну до Плану дій про членство в Альянсі (ПДЧ). Але вже в лютому на Конференції з питань безпеки в Мюнхені Юлія Володимирівна замінила будь-яку конкретику стосовно вступу до НАТО абстрактними розмовами про необхідність вибудовування системи “європейської колективної безпеки” (відтоді глава уряду воліє обговорювати тему державної безпеки саме в такому формулюванні).
Якщо вже брати до уваги потенційних лідерів виборчих перегонів, то найвідповідальнішим серед них є діючий гарант. Незважаючи на спроби опонентів причепити на Віктора Ющенка ярлик слабкого політика. Бо вміння тримати слово – головна ознака політика-лідера.
Діючий президент щоразу з боєм відстоює власну позицію. Дотримується принципу єдиної державної мови – і досі наполягає на ньому (незважаючи на теоретичну ймовірність отримати підтримку російськомовного електорату, якби хоча б натякнув на шанс перегляду існуючого стану справ). Оголосив курс на інтеграцію до Євросоюзу та НАТО – і не відходить від нього (хоча більша “гнучкість” у цьому питанні могла б розширити коло його прихильників на Сході та Півдні країни). Така сама послідовність – у засадах поступового, реалістичного реформування Збройних сил (без популізму), відстоюванні ідеї планомірного розвитку національної економіки (без судомного ручного управління) й у багатьох інших питаннях.
Ба більше – Віктор Ющенко не лише намагається бути відповідальним полі­тиком. Уникаючи лицемірного загравання з виборцями, він заявляє, що має певні очікування й від своїх співвітчизників. “Коли я говорю про вибори, то це не тільки моя відповідальність як громадянина. Це відповідальність кожного з вас”, – сказав він, подаючи документи на реєстрацію кандидатом у Центр­виборчкомі. І додав: “Щоб потім ми не кусали собі лікті, чому в парламенті педофіли, вбивці, казнокради… Бо ви дали їм мандат!”
Звісно, за декілька виборчих циклів відповідальних політиків не виростити. Ще певний час вони залишатимуться для України винятковими, адже на Заході на створення системи відповідальної політики взагалі знадобилися сотні років. Проте саме вибори – єдиний метод “перевиховання” наших вождів. І лише навчившись голосувати не за міфічні “рейтинги” чи гарні обіцянки, а за реальні справи й чесну позицію, ми зуміємо змінити на краще їх – а отже, врешті-решт і власне життя.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике