Останній президент України – 2. Віктор Янукович

Українська “Поема без героя” розгортається за своїми законами, подібно напіврозваленому возу, на гуркотливій занедбаній дорозі, що втрачає дошки, передок, колеса. У спічах “героїв” усе більше надриву, істерії, погано приховуваного відчаю. Вони, напевно, вже розуміють, що смертельно набридли не тільки самі собі, а й народу. Що брехня, жадібність і некомпетентність загнали їх у безвихідну ситуацію. Проте шоу триває. І що далі, то більше схоже на перегони в лабіринті.
Ця глава мала бути повністю присвячена перспективам країни в разі перемоги на президент­ських перегонах Віктора Януковича. Але життя змушує відволікатися, тому що у світі відбуваються події, які безпосередньо стосуються України й змінюють усю систему координат.
Падіння Берліна
Млин історії меле повільно, але перемелює в порошок.

Середньостроковий стратегічний контекст прийдешніх подій в Україні полягав у тому, що США грають гамбіт: пропускають хід, унаслідок чого Росія за по­лі­тич­но­го прикриття Німеччини де-факто проводить повну або часткову анексію нашої держави, при збереженні видимості протекторату – і реагують на факт, що від­бувся. Тим часом у Європі сталася низка подій, на які не звернули уваги українські експерти й оглядачі та які в сукупності відверто недооцінюють російські фахівці.
Єврокомісія взялася за виконання резолюції Європарламенту “Про стратегічне трансатлантичне партнерство”. Кінцевою метою проекту є створення до 2015 року єдиного трансатлантичного ринку. Проміжна мета – пов­на уніфікація до 2012-го правового й нормативного простору. Найважливіші елементи: поява Трансатлантичної політичної ради, Трансатлантичної економіч­ної ради, Трансатлантичної законодавчої асамблеї.
Ключовим документом із по­літики безпеки визнано Декларацію Ради північноатлантичної співпраці, ухвалену на саміті в Бухаресті, що підтверджує нероз­дільність трансатлантичної безпеки під егідою НАТО.
У резолюції особливо наголошено на готовності спільно зі США “наповнити новим змістом стратегію щодо України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії й Азербайджану” й ініціювати співпрацю в рамках Ради НАТО-Росія, відповідно до принципів ОБСЄ та цілей Північноатлантичного альянсу.
Примітне голосування: за – 501 голос, проти – 53. Ще примітніше, що цю резолюцію підтримали всі німецькі депутати.
Водночас у Європі почалася системна зачистка політичного простору від прихильників альтернативного євроатлантичного шляху. Штайнмайер і Берлусконі – лише верхівка айсберга. Не випадково і до газпромів­ського лобі в євроструктурах починають ставитися, як до прокаженого.
Що все це означає?
1. Між звичною євроатлантичною співпрацею і домінуванням осі Берлін-Рим-Москва Європа вибрала посилену і прискорену трансатлантичну інтеграцію.
2. Основою конструкції європейської безпеки визнано НАТО. Все інше допускається тільки в тій мірі, в якій відповідає цілям Альянсу. Це, до того ж, – кінець усіх маргінальних стратегій будівницт­ва нової європейської системи безпеки, антиамериканської за суттю.
3. Грандіозний антиамериканський проект у Європі з тріском провалився.
4. Німеччина де-факто відмовляється від монопольних претензій на освоєння пострадян­ського простору. Тільки колективний грабунок під проводом США. Понад те, завдяки мистецт­ву німецької дипломатії відповідальною за спробу антиамериканського заколоту в Європі залишається лише Росія.
5. Бажання Європи прискорити трансатлантичну інтеграцію на американських умовах, окрім іншого, означає, що колізію – збережеться однополярний світ або ж на зміну йому прийде проти­стояння регіональних блоків – вирішено.
Причини, що підштовхнули європейські еліти до такого рішення, зрозумілі:
1. Європейці усвідомили, що можливість проекту “Хімеріка” – не блеф, за великим рахунком США мають потребу в Європі значно менше, ніж Європа в них. Підійшовши до дуже небезпечної межі – можливості тріумфу Нової осі, – Європа усвідомила, що попереду:
– утрата ключового ринку, а що це таке – вже відчула Німеччина;
– утрата “парасольки” безпеки й необхідність створення нової, причому за власні кошти. А звідки брати за 3 євро на корову на добу?
– утрата зовнішньополітичного “криголама”, який, розчищаючи простір для себе, не забував і про Європу;
– вихід на серію конфронта­ційних сценаріїв.
2. Європейські еліти правильно оцінили і те, що їм пропонували як альтернативу євроатлантичній співпраці, – проект Четвертого рейху, Нова вісь – Берлін-Рим-Москва. Під час ретельного розгляду виявилося, що цей проект містить потужний конфліктний потенціал, непередбачуваний і непрогнозований.
Про початок переходу США на новий технологічний уклад заявив Барак Обама в доповіді Конгресу “Про економічну ситуацію в США” в серпні 2009 року. Там назвали й цифри – якщо 2007 ро­ку Штати виробляли 40% світового хай-теку, то до 2013-го цей показник має становити 65%.
Ми змушені розчарувати аналітиків ОРТ та інших споріднених організацій – краху долара й доларової системи в середньо­строковій перспективі не передбачено. Не треба ставати заручниками міфів власного приготування: міф перший – про доларовий “міхур”, надутий за останні два роки, що надалі збільшується. Звернімося до сухих цифр. Згідно з ТОМО (Тимчасові операції на відкритому ринку), за останні півтора року ФРС реально додала в американську банків­ську систему 33,5 млрд. доларів, або 0,21%. ФРС паралельно управляє грошовою масою через сис­темний рахунок відкритого ринку Сома, через який Казначейство продає зобов’язання безпосередньо ФРС. За ті самі півтора року Казначейство скоротило заборгованість перед ФРС на 15%.
Міф другий – про незабезпеченість долара. Причому називають цифри від 17% до абсолютно фантастичних 2-3%. Річ у тім, що сучасний долар є валютою абсолютно нового типу, не вкладається в рамки й канони марксистсько-ленінської політекономії. Забезпеченість долара визначають не сумарною вартістю всіх сараїв на території США, а іншими чинниками. Якщо все ж таки дотримуватися марксистсько-ленін­ської логіки економістів ОРТ, то ще кілька років тому, коли “комуналка” в Москві або Києві коштувала більше, ніж вілла на Лазурному березі, сукупна нерухомість української столиці, не кажучи вже про російську, “начебто” коштувала більше, ніж всі США... Реально долар забезпечено двома чинниками: по-перше, завдяки притоку інвестицій, причому інвестицій у майбутнє. У всіх на слуху створена на наших очах економіка інформаційних технологій.
І це не тільки комп’ютери і комп’ютерний світ. Ті, хто 15 рок­ів тому інвестував в розробку GPS, нині отримують 60 млрд. доларів чистого прибутку на рік. Й отримуватимуть їх довго й без будь-якої конкуренції. Або нова індустрія – виробництво засобів проти старіння. Ринок 2007 ро­ку – 24 млрд. доларів, ринок 2012 – понад 300 мільярдів. Нові технології і створені на їх базі нові галузі економіки – головна складова забезпечення долара.
Другий чинник надійності аме­риканської валюти, фігурально висловлюючись, – 12 авіа­носних груп. Мілітарна перевага США – не тільки фактор залякування і домінування, але насамперед ознака безумовного гарантування безпеки капіталів та інвес­тицій.
Отже, всі разом – Європа і Китай, Японія та Росія, араб­ський світ й інші – триматимуть і підтримуватимуть долар, очікуючи формування нової економіки на базі нових технологій. І всім зрозуміло, звідки вони прийдуть. У світовому рейтингу 110 най­кращих вузів – 32 американських, 18 – британських, по шість китайських, австралійських і японських, п’ять нідерландських, по чотири – німецьких і швейцарських, по три – французьких та ізраїльських і жодного з пострадянських територій.
У короткостроковому контексті – практично ніяких. Жодного впливу на перебіг виборчої кампанії це не зробить. А от далі... Уже нині можна говорити, що це не дуже хороші новини для Ю. Тимошенко. Проте зовсім катастрофічні для В. Януковича.
Найважливіше запитання: чи буде змінено стратегію україн­ського гамбіту? А це залежить від підсумків президентських перегонів.
Розділ без назви
У президентстві В. Януковича не зацікавлені великі промисловці-експортери. Вони чудово розуміють, що популярність Віктора Федоровича на Заході, м’яко кажучи, невисока, і буде нікому захистити їхній інтерес на цих ринках, а також на залежних від Заходу.
Не тішить така перспектива середній бізнес, який чудово розуміє: якщо президентом стане Ю. Тимошенко, то масовий переділ власності дуже можливий, а якщо В. Янукович, то він буде невідворотним.
Як не парадоксально, особливого захоплення така перспектива не викликає навіть у Москві, крім групи “маловмєняємих елементів”. Там чудово розуміють, що в цьому разі отримають собі на шию другого Кокойти.
Категорично не сприймає В. Януковича як президента половина населення держави. На­віть після переконливого доказу неспроможності Віктора Ющенка не змінилося негативне ставлення про Віктора Федоровича з боку інтелектуальної еліти.
А головне – лідера регіоналів не можуть прийняти в пристойному західному суспільстві. Якщо до “падіння Берліна” існував люфт: Москва домовиться з Штайнмайером або Берлусконі, й вони якось “легалізують” В. Януковича, то нині коло міжнародного спілкування, крім СНД, звузиться до Чавеса й Ахмадінеджада. В нас наразі не можуть зрозуміти, що для України найважливішою політикою є зовнішня. Наявність зв’язків, контактів, інтегрованість у між­народні структури – головне для економіки країни. Оскільки тільки така інтегрованість може забезпечити доступ до ринків, особливо в сучасних умовах. Президент, який не має доступу до спільноти сильних світу цього, – навіть не нуль, це – величезний мінус, тягар для держави.
Не варто переоцінювати й електоральне ядро, що зберігає В. Янукович. Там чітко помітно три групи, поєднати, а тим паче, втілити надії і сподівання яких абсолютно неможливо. Частина цих людей сподівається, що першим президентським актом Віктор Федорович негайно включить їх до складу Російської Федерації, друга настільки ж запекло прагне негайного повернення до ситого добробуту і стабільності СРСР, третя підтримує з міркувань регіональної солідарності й надіється, що тепер уже точно “все буде Донбас”. А є ще такі, які щиро вважають керівника “Регіонів” компетентним управлінцем, а також ті, хто підтримує його винятково як символ “антиоранжизму” тощо...
Ось уявімо – сталося. Насамперед необхідно зазначити, що кардинально зміниться стилістика управлінського процесу. На зміну субкультурі хутора прийде субкультура робочого селища.
В. Янукович нічим не поступається В. Ющенкові в плані компетентності, працьовитості, ефективності. Принциповою відмін­ністю є особливе почуття такту й місця, властиве Вікторові Федоровичу. Ілюстрація – історія з Межигір’ям. Точніше, з будівництвом палацового комплексу на місці цвинтаря Межигірського монастиря. Але ж це було місце захоронення козацької старшини, видатних політичних і церковних діячів того часу. Є припущення, що там поховано Петра Могилу... Отже, В. Янукович – і щиро віруюча людина, і власник палаццо на кістках.
Окрім яскравого персонального відбитку, це президентство дуже вирізнятиметься й інструментально. По-перше, де-факто буде введено посаду віце-президента, яким фактично стане глава секретаріату нового президента. Регіонали одностайно пророкують на цю посаду С.В. Льовочкіна. А це означає, що стосовно державних проблем і рішень домінуватиме винятково бізнесовий підхід. По-друге, Віктор Федорович примудрився розгубити на опозиційному шляху залишки технократичного ядра. Тому кадрова політика зведеться до заміни мешканців “великої Хоружівки” на вихідців із Донбасу й визначення інших претендентів на посади в режимі біз­нес-процедури.
По-третє, близьке оточення В. Януковича надзвичайно слабке в професійному плані й тільки виконує функції переказування “побажань”. А це означає, що головну роль в управлінні державою відіграватимуть “прикомандировані”.
Упродовж попередніх п’яти років у рамках війни за уми ми мали змогу побачити у справі приїжджих агітаторів і пропагандистів. Наведемо цитати: “... російські береги омивають теплі південні моря. Вздовж берегів цих морів розташовані держави, проти яких доведеться проводити десантні операції, наприклад, Україна”;“... вам доведеться вибирати: або ви – російські й брати для нас, або бидло трироге, яке ми мочитимемо...”;“хохломордий російській Людині – не друг і не товариш, тому на палю їх, а краще – в ополонку”.
Наведені коментарі – перші-ліпші з трьох різних сайтів. Таким “продуктом” перевантажено весь інтернет-простір.
Затулінська “соціологія” регулярно тішить нас цифрами, що свідчать про ураганне зростання любові українців до Росії та ро­сійського народу. Однак ми бачили, як під час матчів київського “Динамо” з московським “Спар­таком” стадіон у Москві скандував: “Убей хохла!”, а київський відповідав грузинськими прапорами і скандуванням: “Бєй-бєй москалєй!” Ось він – справжній “голос народу”... Догралися!
Першим підсумком діяльності “прикомандированих” буде те, що вже через кілька місяців через непотрібність треба буде закривати МЗС. Унаслідок зникнення зовнішньої політики. Явлений світу дух “орлізма” й вибудовування зовнішньої політики за лекалами 1947-го негайно викличуть відповідну реакцію.
Головною проблемою, яка насамперед постане перед В. Януковичем, буде набуття та консо­лідація реальної влади. Існують два варіанти подальших дій.
Варіант перший – домовитися. Насамперед з Ю. Тимошенко. Повторити на своїх умовах варіант “ширки”. Однак усі домовленості з Юлією Володимирівною для всіх її контрагентів завжди закінчуються однаково. Якщо “Леді Ю” не виб’ють із сідла відразу, одним махом – вона зачепиться, відновиться і здолає такого гравця, як Віктор Федорович. Якщо Ю. Тимошенко і після виборів залишиться прем’єр-міністром хоча б на півроку – до кінця року В. Янукович матиме таку саму владу, як В. Ющенко нині.
Не варто розраховувати на перебіжчиків і дезертирів. Групі підтримки ЮВТ є що втрачати. Крім того, сам факт президентства В. Януковича насторожить значну частину еліт, які автоматично групуватимуться навколо Ю. Тимошенко. А ще ж треба домовлятися і з олігархами, зов­ніш­німи групами впливу, беззаперечно виконувати “побажання” “прикомандированих”. В умо­вах складної економічної кризи, різкого “всихання пирога” преференції для когось можливі лише за чийсь кошт. У переговорному процесі В. Янукович хвилина за хвилиною втрачатиме час, якого йому і так категорично не вистачатиме.
Варіант другий – рватися до влади напролом, удавати такий собі донецький “бліцкриг”. Однак нахрапом узяти владу не вдасться – Ю. Тимошенко чинитиме за­пеклий опір на кожному кроці, на кожному сантиметрі. За допомогою судових маніпуляцій, мобілізації еліт і суспільства вона, безумовно, зможе зірвати “фіш­ку” сезону – дострокові парламентські вибори, які становлять для неї головну небезпеку. За цей час проти В. Януковича згуртується страждаючий від мародерства “братви” і “прикомандированих” бізнес, підніметься хвиля соціального протесту, приєднається національно свідома громадськість.
За президента В. Януковича всі прогнозні показники треба значно погіршувати. Загроза дефолту виразно нависне над державою вже до травня 2010 року. І за все це в очах громадськості тепер відповідатиме глава держави Віктор Янукович.
У ситуації клінчу і повної безвиході лідер регіоналів утратить рівновагу й почне чинити дурощі. Різкі рухи тіла викликатимуть таку саму різку зустрічну реакцію. Почнеться черговий виток хаосу й нестабільності.
Єдиний зовнішньополітичний меседж В. Януковича, який міг би зацікавити деяку частину західних еліт, – гарантії припинення хаосу і стабілізація України. Природно, в таких умовах говорити про стабільність буде безглуздо.
До кінця наступної зими Юлія Володимирівна вже ціл­ком може починати збирати майдан для повалення збанкрутілого режиму.
Бліцкриг Віктора Януковича можливий тільки тоді, якщо Юлію Тимошенко вгамує і зажене “під лавку” Москва (благо, вгамовувати й заганяти є чим). У цьому разі доведеться встановлювати жорсткий кримінально-тоталітарний режим, який придушує все і всіх. Проте нову Південну Осетію Захід не проковтне в жодному разі, особливо тепер, після розвороту європейської політики. Там про­фінансують й організують усе, аж до партизанського руху. І почне відвалюватися. Почне із Західної України, а ось чи зупиниться на східному українському кордоні – велике питання.
Операцію з прямого втягування Москви в українські справи, причому в украй непривабливому вигляді та з важкими для неї наслідками, ми називаємо
УКРАЇНСЬКИЙ ГАМБІТ
Рішення про стратегічний український гамбіт, за нашими оцін­ками, ухвалено в США близько року тому. Затверджували його, судячи з усього, з таких міркувань:
– Віктор Ющенко настільки дискредитував Сполучені Штати, їх політику, проголошені цінності, саму українську державність, що реанімація всього цього потребує непропорційних витрат – і фінансових, і політичних.
– Спроба збереження прямого домінування в Україні неминуче впирається в необхідність порятунку самого В. Ющенка; ще п’ять років хаосу, тотальної корупції і неосудності назавжди дискредитують США в Східній Європі і на пострадянському просторі.
– Збереження домінування, тим паче, з таким “додатком”, як В. Ющенко, неминуче веде до прямого конфлікту з Німеччиною і Росією.
– У нинішній політичній еліті України немає відповідальних партнерів, з якими можна було б мати справу.
– США не можуть дозволити собі відкриття “нового фронту” в найближчі роки, тим паче, за таких об’єктивних передумов і з такими персоналіями.
При цьому Сполучені Штати Америки цілком офіційно попередили Росію про наслідки подальших авантюр на зовнішній арені, а особливо – на пострадянському просторі. Та й узагалі, порятунок молодих демо­кратій від агресивних тоталітарних режимів – мабуть, один з улюблених американських “видів спорту”.
Підготовка до реалізації “українського гамбіту” йде повним ходом. На першому етапі необ­хідно було створити загальний негативний імідж РФ. Тут, треба визнати, левову частку роботи виконали самі кремлівські вожді. Газовий шантаж Європи, анексія третини грузинської території, політичне прикриття проекту ядерного озброєння Ірану, розмахування збройовою дубиною (щоправда, добряче проржавілою), оспівування Сталіна і сталінізму – все це треба було тільки показувати й коментувати. В підсумку громадська думка Заходу засвідчує рівень негативного ставлення до Росії, близьке за цифрами до ставлення до СРСР наприкінці 1970-х – на початку 1980 років.
Другий етап триває. Його мета – ідентифікація РФ як загрози Європі, з тонкими натяками на аналоги передвоєнної Німеччини. Такі аналогії вперше навели три роки тому “Німецька хвиля” і “ТФ-1”, які порівняли грузинські погроми з “Кришталевою ніччю”. Тепер це вже системна кампанія. Найсмішніше – її сюжет придумали кремлівські політтехнологи.
Цілком очевидний подальший порядок ходів. Неминуче після виборів активне втручання Росії у внутрішньоукраїнські справи світові ЗМІ інтерпретовуватимуть і масово розтиражовуватимуть як повзучу анексію де-факто. Метою цієї кампанії буде формування громадської думки Заходу в такому напрямі, коли самі європейські еліти вимагатимуть захистити їх від агресора. Саме так нині араби вимагають у США захисту від ядерних бомб аятол.
Чи може РФ не потрапити в цю пастку? Адже в Москві всю цю “картинку” мають бачити не гірше за нас із вами.
А ось це сумнівно. По-перше, для цього Білокам’яній необхідно відмовитися від усієї зовнішньополітичної доктрини щодо СНД. Не потрапити в цю пастку не дозволить та ж “партія війни”, про яку йшлося в попередній частині.
Окрім того, починає даватися взнаки фактор часу. Формується колізія: або тепер, або ніколи. Причини такі:
1. Починається втрата керованості. Не випадково агентство TI вважає, що нині корупція за обсягом є най­більшою галуззю ро­сійської економіки. Наприклад, із двох останніх траншів на відновлення Південної Осетії вкрадено все. Проте Кремль дуже зацікавлений, щоб це відновлення відбулося! І нічого не може зробити. На ключові посади середньої управлінської ланки починає приходити перше пострадянське покоління управлінців, яке в принципі не може займатися нічим іншим, окрім корупції.
2. З утратою керованості починає зникати стабільність. Не випадково тільки 4% росіян вважають, що в їхній державі є демократія. Втім 38% переконані, що Росії “ця демократія зовсім не потрібна”.
3. Починаються проблеми з ресурсами. Річ у тім, що ще два-три роки РФ матиме “погані гроші” для зовнішньополітичних проектів. Тільки запровадження нових американських технологій газовидобутку в Європі та США, введення в дію першої черги фотоелементних полів у Нью-Мексико й Арізоні, введення нової агрокультури практично без добрив знизить у найближчі три роки енергоімпорт Заходу на 15%.
4. Саме нині необхідно показати доведеному до шовіністичного чаду власному суспільству грандіозну “перемогу”. Щоб не цікавився тим, що відбувається на Далекому Сході. Цікаво, що угода про оренду Хайшеньвея (колишній Владивосток) уже готова?
5. Із кожним днем звужується простір для зовнішньополітичного маневру й, відповідно, зовнішньополітичні можливості. Європейська гра завершилася. Шантажувати США Іраном більше не вдасться, ос­кільки завершення розгортання супутникової системи “Паладій” свідчить про те, що час торгів минув. Щодо Афганістану? Взагалі Москва з американців має пил здувати, а то підуть... СНО? Та в РФ нині немає іншого виходу, крім скорочення. Інакше вся ця проіржавіла “радість” почне тонути й падати з непередбачуваними наслідками.
Є чимало інших чинників, однак і наведеного достатньо, щоб зрозуміти: Москва зіграє в гру США “Український гамбіт”.
Звичайно, до України це не має жодного стосунку, навіть за президента В. Януковича. Однак стануть помітними деякі інші аналогії. З іншою главою історії міжнародних відносин. Главою про аншлюс.
Найсмішніше: нічого не ви­йде. Ні анексії, ні аншлюсу, ні хоч якогось протекторату. Сучасні російські керівники не в змозі нині реалізувати ні один системний проект, навіть якби такий сценарій існував.
Зате з плодів діяльності “прикомандированих” керівників і пропагандистів, із філіппік Зату­ліна й Лужкова, Павловского й Маркова складуть цілісну переконливу картинку, яка викличе приголомшливе враження. Кадри в’їзду К.Ф. Затуліна на “підкорені” території і проголошену при цьому промову місяцями показуватимуть на всіх західних телеканалах. Усе це й багато іншого стане тим поштовхом, який задасть зворотній хід маятнику історії.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике