Про щастя і відповідальність, про свята і будні, про стосунки батьків і дітей ми розмовляли з Іриною Домбровською, дружиною губернатора Вінниччини, у день народження Вінниці (напередодні весілля сина нагадуємо, що молодша донька Домбровських Тетяна вийшла заміж три роки тому).
Цей день для родини Домбровських особливий з багатьох причин. По-перше, Олександр Георгійович саме з «батька» міста виріс у «батька» області, і відповідальність за життя Вінниці відчуває вже на фізіологічному рівні, а іменини міста для нього – як родинне свято. По-друге, 12 вересня у губернатора день ангела. А ще рівно рік тому (через майже 27 років сімейного життя) Олександр та Ірина Домбровські стали парою вінчаною…
- У нас в родині прийнято, що я час від часу загадую три бажання, – розповідає Ірина Василівна. – Про два з них можу чоловіку натякнути, і він їх виконує. Це може бути якийсь подаруночок, поїздка… А ось про третє я нічого не кажу, хочеться, щоб він сам здогадався. Обвінчатися – й було таким підсвідомим третім бажанням. І Саша його таки почув і запропонував. Це було на 20-му році нашого спільного життя. Тут вже я роздумувала, чи варто робити такий крок, адже у нас і так прекрасні стосунки. Ще шість років пройшло, і чоловік сказав: «Я хочу, щоб це відбулось». Напевно, ми до цього прийшли. І в день Олександра Невського в невеликому храмі, одному із найнамоленіших (йому 680 років), нас обвінчав Блаженніший Володимир. Поруч були тільки рідні та близькі друзі. Це справді була благодать, таке не забувається.
– Рік минув, і тепер одружується Ваш син…
– Весілля Андрія і Леночки – це омріяна і довгоочікувана подія в нашому житті, діти вже п’ятий рік зустрічаються. Ми завжди знали: кого б наші діти собі не обрали, ми приймемо їхніх обранців із радістю. У мене ще дочки не було, а я вже мріяла, у якій весільній сукні я б її віддавала заміж. Коли бувала в Києві, проходила повз весільного салону на пр. Перемоги і думала: тут ми вибиратимемо дочці вбрання. Так і сталося. Збулася моя дівоча мрія. Одружується син – це збувається вже моя материнська мрія. І сукню для нареченої Андрія ми з нею так само разом вибирали. Леночка – перша і єдина, яку він привів до нас додому саме як свою дівчину. І ця дитина одразу стала ще одною нашою донькою. Вона така тендітна, ніжна, тонка, емоційна. Білі кучері, очі блакитні… Ми з нею вулицею ідемо, а люди питають: «Це ваша дочка? Ви так схожі…» Мені ж здається, що Леночка з нашею Танею справді як сестри. Батьки її – чудові люди, дуже працьовиті — звичайна вінницька родина, не бізнесмени, не високопосадовці. До весілля готуємося разом. Правда, я так цього чекала… Пригадую, коли Андрій ще був студентом 2-го курсу (вчився на факультеті економічної кібернетики в університеті ім. Шевченка), я спитала: «Ти ще одружуватися не збираєшся?» «Ні, мамо, ще зарано, я ще не заробив гроші для родини». А в років 14 він мене «заспокоював», мовляв, раніше 27-ми років не одружуся. Він дорослішав, і я напівжартома просила: «Синку, ти хоч перед фактом вчасно постав…» А він тільки посміхався. Андрій з раннього дитинства був таким… «мужичком». Ніколи не скаржився, не плакав. Ріс без стусанів – не було за що давати, Таню треба було часом якось коректувати, направляти, а Андрій поводився по-дорослому.
– Відомо, що весілля Вашої дочки було дуже оригінальним. Щось надзвичайне буде і в Андрія?
- Перший день весілля Тані та Артема був традиційним, а от другий – в національних українських традиціях. Він найбільше всім і запам’ятався. Гості жартують, що це «веселий український безпрєдєл». Ми вирішили цей вдалий сценарій майже не міняти. Але нові цікаві моменти з’являться. Виявляється, що коли родина одружує другу дитину, то весілля стає чимось подібним до свята врожаю – такі родинні «обжинки». І батьків перевдягають в наречених. Отже, ми з Олександром Георгійовичем знову відчуємо себе молодятами. А поки – приємні турботи…
– Скоро син стане головою родини, не нареченим, а вже чоловіком. Вам би хотілося, щоб у цьому статусі він походив на батька? В чому, у першу чергу?
– У всьому. А головне, щоб він перейняв від батька чуйність, увагу, вміння так любити і розуміти… Тоді Леночка у шлюбі буде така ж щаслива, як я. До речі, Андрій зовні нібито й на батька не схожий, але всі одразу розуміють – син Домбровського, є якась внутрішня подібність…
Андрій уже готовий забезпечувати родину і нести відповідальність за неї. Він із 2000 року живе самостійно – в Калинівці, в будинку діда. 16 років йому було, коли прийшов до батька і сказав, що буде починати власну справу. Я любила, створювала затишок, займалася господарськими питаннями, ну, як жінка – нагодувати, вдягнути… А чоловіча мудрість, порядність, світогляд – це в сина і доньки від батька. Вони багато чого взяли від нього. Передусім, ставлення до людей і до справи. Ми ж всі розуміли, коли Олександр Георгійович балотувався ще в мери Вінниці, що для родини у нього часу стане менше. Потім діти бачили, якими проблемами він живе, що для нього пріоритетне. Він же прийняв Вінницю з величезними - стомільйонними - боргами.
Про це тепер мало згадують… Але в ті важкі часи він уже вибудовував плани благоустрою міста. Скільки було переговорів у Цюріху – і в Вінниці з’явились швейцарські трамваї. Почали робити і «оксамитовий» шлях – безшумні трамвайні колії. Реставрували фасади будинків на Соборній: архів, бібліотеку Тімірязєва, краєзнавчий музей, будинок соцзахисту… Тоді народжувалися проекти реконструкції Театральної площі, сквера на вул. Пирогова, ремонту доріг, освітлення не тільки центру, а й віддалених районів Вінниці… Я можу казати про це як жінка, дружина, яка разом з чоловіком переживала той складний період. Тоді була складена формула муніципальних кредитів. Наприклад, Домбровський взяв кредит, щоб вчителі і медики пішли у відпустку з грошима. Не всі тоді розуміли його позицію. Деякі нарікали, що кредит можна було б брати на щось інше, мовляв, ось збудуєш щось – і це буде видно. Але він просто не міг «кинути» людей. Пам’ятаю, деякі депутати міськради і навіть один із заступників критикували Домбровського за те, що він сприяв будівництву нового житлового мікрорайону – мовляв, це не на часі. Будівництво розпочали на пустирях, тепер це найкращий мікрорайон «Поділля». Нещодавно той заступник сказав: «Не правий я тоді був. Тепер бачу – так і треба було робити». Про проекти, які б забезпечували енергонезалежність регіону, Олександр Георгійович, напевно, першим заговорив. Він їздив до Швеції, знайомився з сучасними розробками альтернативних технологій, розраховував, як впровадити такі на Вінниччині. Наступної поїздки вже сам представив свої проекти для Вінниці і області... На жаль, не все вдалося зробити через ситуацію в державі, через непорозуміння з центральною владою, і я бачу, як це йому болить. Але чоловік руки не опускає, добивається… Це і діти бачать, вони ж у цьому зростали. Тому я впевнена, Андрій від батька візьме найкраще – відповідальність та людяність, причому не тільки для своєї родини — загалом, для життя.
– Тепер у Вашій родині дві дочки і два сини. Ви вже багатодітна мама…
– Дітей у нас навіть більше. Є ті, кого ми хрестили. А скоро в Олександра Георгійовича ще один похресник буде. Рік тому ми їздили на Крижопільщину, дарували багатодітній родині мікроавтобус від Президента України і губернатора. Уявляєте, в цій родині – десятеро дітей, восьмеро – усиновлені. Хлопчик, якого вони взяли останнім, ще не хрещений, от батьки й запропонували Олександру Георгійовичу стати хрещеним батьком. Дату ще уточнюють, але подія станеться цієї осені. І це дуже приємно. Ви уявляєте, у родині така атмосфера любові, такі прекрасні стосунки, там не ділять дітей на своїх і чужих. А будиночок – така чистота, охайність у всьому. І все зроблене своїми руками – від вікон та дверей до дитячого одягу та пирогів на столі.
– Наскільки мені відомо, існує благодійний фонд Олександра Домбровського, а Ви його розпорядник…
– Це правда. Фонд нині в стадії юридичного оформлення, але фактично існує він уже давно, з першого дня, коли чоловік став мером. Він просто давав гроші — хворим, малозабезпеченим родинам, талановитим дітям. Тільки він страшенно не любить про те говорити, каже – це ж від душі, і кричати не треба. Я ж впевнена, що матеріально потрібно допомагати саме тим, кому вкрай потрібно, і тим, хто правильно використає ці гроші. Роботи ж стає все більше, і ці обсяги викликають необхідність певної впорядкованості. Ось ми і вирішили, що фонд Олександра Домбровського вже треба зареєструвати офіційно – узаконити за всіма правилами. І наші діти в благодійних справах нас підтримують. Не можна бути щасливими тільки в своїй родині, коли поруч комусь погано. Це наш із Сашею принцип. Так, впевнена, будуть жити і родини наших дітей.
Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
СИН ГУБЕРНАТОРА ОДРУЖУЄТЬСЯ 19 ВЕРЕСНЯ. Ексклюзивне інтерв'ю нашій газеті в переддень весілля
"