НА ЗОЛОТОМУ ВЕСІЛЛІ "МОЛОДЯТ" ПОВІНЧАВ ЇХ РІДНИЙ ОНУК

Тільки через 50 років подружнього життя Михайло та Тетяна Гончаруки вирішили узаконити свій шлюб перед Богом. «Раніше не можна було, забороняли, а потім вже, думаємо, якщо доживемо до золотого ювілею, відсвяткуємо два свята разом», – каже наречена.

Церемонія вінчання відбувалася 6 вересня у романтичній атмосфері, навіть зіркові пари позаздрили б – на околиці міста у невеличкій, але затишній церкві святого Тихона, що на Хуторі Шевченка, в колі найближчих людей. Вінчальні вінці на голови подружжю возносив їхній онук – отець Димитрій. «Ця церква для нас дуже дорога. Вона будувалася за участі нашої родини. Коли онук прийшов сюди служити, тут був тільки маленький вагончик і купа сміття. Але от прийшло шість років і розквітли молоді дерева та зелень, а людей зустрічає ось цей храм», – розповідає дідусь Михайло.

Виходячи з церкви, молодих, як годиться, посипали грошима та цукерками. Гості вітали їх квітами і подарунками. А молодята пригощали усіх солодощами та шампанським.

«50 років тому усе було по-іншому, – згадує Тетяна Семенівна. – Ми були молодими, веселими. День тоді був жаркий, як в літку. Розписувалися у Вінницькому РАГСі, що був за тих часів навпроти «Універмагу» - «На Калічі». З машин була одна вантажівка, яка вміщувала усіх бажаючих. Весілля було і у мене в Вінниці, і в жениха – в Жмеринському районі. Гуляли тоді більше тижня. Сукня, правда, у мене була сестринська, бо вона якраз напередодні виходила заміж. Про те, що я також надумаю, ніхто й не сподівався. Сама й не очікувала. Все вийшло так раптово. Ми познайомилася у метушливій ситуації. Я працювала на «Володарці», а тут поряд у магазин завезли ковдри. Оскільки тоді все було дефіцитне, то й ті ковдри розходилися миттєво. Я також стала в чергу за товаром, але так трапилося, що грошей при собі не було. Звернулася до однієї подруги, до іншої – немає ні в кого позичити. Тут мене посилає знайома до Михайла, а він працював товарознавцем. Каже: «Позич цій дівчині гроші, а вона ось поряд у гуртожитку живе, зараз тобі поверне». Він взяв з каси потрібну суму і дав мені. Я пішла, купила ковдру, взяла вдома гроші і йду повертати борг. А поки мене не було, Михайло розпитав у подруги усе про мене, так я запала йому в серце. З тих пір він не давав мені проходу. А потім запропонував одружитися. Я, не довго роздумуючи, погодилася. А що було чекати? Незадовго до цього була в мене нещаслива історія - зустрічалася з одним хлопцем три роки, а він одружився на іншій, бо та завагітніла. Закоханості такої сильної до Михайла, можливо, і не було, але заміж пішла. І не жалкую, любов потім з часом прийшла. От вже півстоліття разом».

За святковим столом у ресторані «Солоха» згадували колишні часи. «Найбільший букет квітів я подарував дружині, коли вона доньку народила. Приніс в пологовий будинок до сотні троянд, усі вирізав, що вдома цвіли. Навіть медперсонал сходився подивитися на той букет. А як Тетяна народжувала сина, я з колегами на «Олієжиркомбінаті» до восьмої ранку три відра горілки випили. Потім ще так за онука Дімочку виставлявся, – з посмішкою переповідає наречений Михайло. – З тих пір не вже більше тридцяти років не вживаю спиртного». Над дружиною Михайло Демидович жартує лише по доброму. А ще – полюбляє її коронні блюда. «Дуже люблю, коли дружина готує гарбузову кашу. Сам не готую і Тетяні на кухні не заважаю, вона в мене королева плити. А я більше на городі, біля курчат пораюся. Так і ділимо обов’язки».

Свою подяку та теплі побажання дорогому подружжю прийшли сказати двоє дітей, четверо внуків, правнук, друзі та сусіди. На заклики гостей «Гірко-гірко» молодята тільки мило обмінювалися «воздушними» поцілунками. «Лагідний погляд та добре слово – ось тепер наші любощі», – жартували винуватці свята. На запитання, в чому запорука їхнього сімейного щастя, ювіляри відповідали: «Терпіння та взаємоповага, а все решта минає».

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике