В Україні ми маємо розмовляти українською, — з блиском в очах казала мені співробітниця. — Ми ж на Україні живемо. Давай із завтрашнього дня на роботі будемо з тобою спілкуватись літературною мовою, а не суржиком. І не російською, росіяни ж українською в себе не говорять…
На аргументи дівчини я зауважую:
- Оксанко, я розумію, що для тебе як людини із Західної України питання мови болюче... Але зрозумій — я не фанат ні русифікації, ні тотальної українізації. Взагалі вважаю, що не можна людину позбавляти можливості спілкуватись мовою, яку вона всотала з молоком матері, позбавляти спілкування мовою батьків. Для мене, як і для переважної більшості мешканців Центральної України, це – не літературна українська мова, а вінницькі (чи хмельницькі, черкаські і т.п.) діалекти в поєднанні з суржиком.
Взагалі вважаю, що не можна людину позбавляти можливості спілкуватись мовою, яку вона всотала з молоком матері, позбавляти спілкування мовою мами. Для мене, як і для переважної більшості мешканців Центральної України, це – не літературна українська мова, а вінницькі (чи хмельницькі, черкаські і т.п.) діалекти в поєднанні з суржиком. Взагалі я вважаю, що не має мов поганих і гарних. Адже для нас туркменська чи білоруська буде звучати немилозвучно, тоді як для туркмекнів чи білорусів — вона солодка, має свою ритміку, свою гармонію...
- А хіба українська літературна мова — це «туркменська»? – напосідає Оксана.
- Ні, звичайно, але українська літературна — це штучна мова, така сама штучна, як мова фізики, хімії, медицини і т.п. Українська літературна створена на основі наддніпрянських діалектів. Вона лише частково відображає ту мовну гаму, яка є у нас, на Вінниччині, і несе велике число слів, які чужі нам за звучанням. Наприклад, «криниця» – «кирниця», «лелека» — «бусол», і т.п. Хіба хтось має право казати, що літературне слово, взяте з Київщини чи Полтавщини — правильніше, ніж вінницьке?
Оксана лише кліпає очима, і все повторює про літературну мову. Я ж розмірковую далі:
– Ти кажеш про літературну... Я згоден, що нею обов’язково потрібно користуватись. Але де? – У виданні газет, у ЗМІ, у написанні книг, листів до людей з інших регіонів України, для діловодства, освіти. Тобто, вона має бути для України, як у часи Союзу російська чи в світі — англійська: мовою міжнаціонального і міжрегіонального спілкування. Тобто, щоб закарпатський українець, мова якого дуже сильно відрізняється від мови українця, наприклад, з Київщини чи кримчанина, міг його розуміти і спілкуватись з ним, і навпаки. Але спілкуватись нею в побуті, вибач — неоковирно, так само, як незручно весь час ходити, спати, купатись, їздити на велосипеді, грати у футбол, скажімо, у фраку...
- Але ж у Львові, у Франківську, Тернополі люди говорять літературною мовою скрізь, у тому числі, і в побуті, і ніщо їм не заважає, – стоїть на своєму Оксана.
– О, не кажи неправду, Ксеню, я був і Львові, і у Франківську, і чув ту «літературну» мову: то суміш польсько-угорсько-румунських і місцевих діалектів і суржика. Оці «як ся маєш», «пляцки», «вуйки», «вар’яти», «дупи», «шваблики», «ровери», «братрури» і т.п. – це слова не української літературної мови. А почитай книги Стефаника – там взагалі розумієш п’яте через десяте… І це нормально. Бо кожен регіон України цікавий саме своїм розмаїттям, а нав’язування усім єдиної літературної мови веде до сірої маси, до уніфікації, втрати колориту, свого обличчя. Так само російськомовному населенню Східної, Південної і Північної України не можна нав’язувати штучну літературну мову. Вони мають право користуватись у школі, в побуті, на роботі мовою своєї мами, а це російська мова. І тому я не хочу, щоб мені нав’язували тотальну українізацію літературною мовою, ні суржиків західних регіонів України, ні русифікації.
- Але ж у нас сьогодні душать українську на догоду російській, – продовжувала дівчина.
- Я сказав би навпаки, — відповідаю. – Подивись он на більшість сучасних українських дітей віком 7-17 років у Центральній Україні, я вже не кажу про Західну — вони дуже погано знають російську мову. Вони не вміють нею писати і читати. А російська мова – це ключ до колосального пласта світової культури. Хтось свідомо позбавляє наших дітей доступу до неї, хоче, щоб вони споживали низькопробний попсовий продукт. Хтось хоче перекодувати свідомість наших дітей, замінити наші базові цінності, аби ми стали яничарами в рідній країні, яка має спільний культурний і духовний код і спільний духовний фундамент з російською і білоруською культурами, це – Православ’я. Натомість нам хочуть нав’язати цінності протестантсько-католицького Заходу, які для більшості регіонів України чужі. Оце мене турбує.
Хто з нас має рацію? Може, ви підкажете?
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
Я ХОЧУ РОЗМОВЛЯТИ МОВОЮ МОЄЇ МАМИ, а не штучною літературною…
"