Долар: простий смертний

Світові лідери й учені готують пишні похорони долара – валюти, яка в багатьох країнах світу, зокрема в Україні, є чи не головним засобом заоща­дження, мірилом ціни на товари й домінуючою валютою в резервах НБУ. На жаль, фінансисти праві, коли кажуть, що зірка долара ось-ось зійде з небосхилу.
ЗЕЛЕНІ ЖАХИ
Прогноз щодо майбутнього світової валюти висловив Пол Самуельсон, лауреат Нобелів­ської премії з економіки. Нау­ковця складно запідозрити в тому, що він пожартував. А сказав учений ось що: “Довгострокові перспективи долара жахливі”.
Свою оцінку він побудував на тому, що Китай як одна з найпотужніших економік планети акумулював у резервах стільки доларів, що здатен миттю обвалити цю валюту. Китайцям варто лише розчаруватися в зелених купюрах, для чого достатньо відмовитися від використання доларів або “викинути” їх на ринок у великій кількості.
“Коли почнеться майже неминучий безладний відхід від долара, думаю, варто побоюватися глобальної фінансової паніки. Китай, Японія та Корея нині “тримають” долари не тому, що впевнені в їх на­дійності. Для них це спосіб продовжити зростання, яке базується на експорті. Однак цей ресурс тане”, – говорить П. Самуельсон.
Він має на увазі, що падіння експорту призведе до зниження доларових потоків, а тому валюта США втрачатиме цінність. Щоправда, наразі доларові запаси центральних банків більшості країн зро­стають. Нині попит центробанків на “зелені” та фінансові активи Сполучених Штатів становить трильйон доларів. Але не все так просто.
За даними Бреда Сетсера з Ради зовнішніх відносин США, центральні банки купують чимало американської валюти та казначейських паперів Штатів, однак не беруть казначейських облігацій із тривалим терміном погашення.
Тобто всі інвестують, але на короткий період. Ніхто не хоче тривалий час мати справу з доларами та номінованими в них паперами. І навіть серед населення ключових країн – кредиторів США попит на “зелені” помітно падає.
КИТАЙСЬКА ЗАГРОЗА
Величезний обсяг китай­ських доларових резервів – причина засумніватися в майбутньому американської валюти. Ця ситуація виникла на початку 2000 років після азіат­ської кризи. Тоді накопичення валютних резервів уважали правильною політикою.
Зростаючі економіки прагнули рухатися цим шляхом, щоб застрахуватися від раптового відтоку капіталу. Китай прив’язав свою валюту до долара, а потім почав купувати американські активи. Минуло десять років, і в Китайського народного банку тепер є величезний запас “зелених” і запитання: що з ними робити.
З’явилися побоювання, що Китай може позбутися стосу цінних паперів і викликати стрімке падін­ня грошової одиниці Америки. 2007 року китайські офіційні особи нагадали світу, що Пекін за бажання може спровокувати масштабне знецінення американської валюти.
Нещодавня пропозиція китайського уряду про виведення активів центрального банку з доларів знову потрапила на перші шпальти газет. Кому потрібна ця годинникова бомба? Чи не розпочнеться паніка і втеча від “зеленого”? А чому б і ні?
Тут корисно навести два приклади.
Найяскравіший – американський фінансист Джордж Сорос. За день, 16 вересня 1992 року, він за фунти скупив 15 мільярдів німецьких марок. Через різку зміну балансу попиту та пропозиції на ринку курс фунта різко впав.
Британський міністр фінан­сів підвищив облікову ставку з 10 до 12, а відтак і до 15%, намагаючись захистити фунт від спекуляцій. Однак ані це, ні валютні інтервенції інших європейських національних банків не змогли зупинити падіння фунта.
Цей приклад засвідчує, що може зробити лише одна людина, маючи великі ресурси однієї валюти: вона може завдати відчутного удару. Чому б Китаю так само не заробити, “погравшись” із доларом?
Іще один приклад – Франція. 1926 року уряд країни вирішив прив’язати франк до стерлінгів і долара. Оскільки торговий баланс був про­фіцитним, а капітал справно надходив у країну, то прив’язку здійснювали через публічні закупівлі валюти.
У такий спосіб Банк Франції зібрав надмірно великий порт­фель іноземних фінансових активів. Наприкінці 1920-х держава володіла більшою частиною світових валютних резервів.
Олів’є Аккомінотті з паризького Інституту політичних досліджень реконструював події тих років. Він дійшов висновку, що проблеми Франції були схожі на нинішні труднощі Китаю. Банк Франції був приватним підприємством, і його основною метою була мінімізація збитків. Резерви фінустанови розподіляли між фунтом і доларом.
Із 1929-го по 1931 рік існувала ймовірність девальвації фунта, тому банк почав переходити на долар. Проте коли 1930 ро­ку фунт почав слабшати, фінансова установа опинилася в пастці: не могла продовжувати продавати фунти, бо це викликало б обвал і великі курсові втрати для самого банку. Єдиною альтернативою була підтримка фунта.
Так Франція раптово пішла на співпрацю. Банк перестав позбуватися фунтів і навіть проводив інтервенції на ринку з метою підтримки британської валюти. Коли фунт таки обвалився, Банк Франції визнали технічним банкрутом, він зумів вижити лише завдяки державній допомозі.
Понад те, відразу з’явилися побоювання стосовно па­дін­ня долара. Саме тому прагнення влади уникнути подальших утрат призвело до конвертації всіх доларових активів у золото.
“Нині роль Китаю значно відрізняється від ролі Франції після Першої світової війни. Проте французький досвід нагадує, що ризик резервних валют зростає. Валютні резерви можуть бути причиною нестабільності для міжнародної грошової системи й важкою ношею для великих власників”, – вважає О. Аккомінотті.
ЄВРО? НІ. АМЕРО!
Нещодавно Китай виступив за нову міжнародну резервну валюту, “не пов’язану з економічною ситуацією і суверенними інтересами якоїсь конкретної нації”. Пекін рекомендував знову почати використовувати як нову резервну валюту спе­ціальні права запозичення (SDR), розрахункові грошові одиниці МВФ.
Утім в історії таке вже було. SDR перетворилися на одиницю обліку, яку використовують здебільшого в бухгалтерських книгах МВФ, а долар залишається провідною резервною валютою.
По суті, пропозиція Китаю про перехід на SDR відображає страх перед можливою інфляцією у США. Однак якщо це колись трапиться, то найімо­вірнішим у цьому разі є перехід не на SDR, а на євро. У цьому впевнений старший економіст Федерального резервного банку Клівленда Оуен Хампейдж. Проте є ще один сценарій.
Із 2005 року США, Канада й Мексика дискутують про створення Північноамериканського союзу, схожого на ЄС. Ідеолог об’єднання Роберт Пастор, директор центру північноамериканських досліджень при Американському університеті, на слуханнях у сенатському комітеті з питань зовнішньої політики заявив: “Північноамериканський союз потребує наднаціональної ке­рівної ради”.
На відміну від незграбної бюрократичної конструкції Європейської комісії, північноамериканський аналог задумано як невелику незалежну консультативну організацію, що складається з 15 заслужених членів – по п’ять осіб від кожної країни.
Головним завданням спостережної ради на першому етапі буде підготовка питань для їх обговорення лідерами США, Канади та Мексики на самітах. Друге завдання – контроль за виконанням рішень, ухвалених лідерами Північноамерикан­ського союзу.
Проте найбільша інтрига задуму Пастора стосується економіки. Саме він увів в офі­ційний обіг термін “амеро” – назву нової валюти, яка, на його думку, має замінити американський і канадський долари та мексиканський песо. ЄС же ввів євро? Тож що заважає будь-якому іншому об’єд­нанню країн зробити те саме?
Отже, вже не таємниця, що задумали зробити з доларом і держави світу, і країна – бать­ківщина “зеленого”.

Леонід Кочетков, економіст, член експертного клубу журналу “МЫСЛЬ”

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике