Ми вибираємо одне одного не випадково

Не обов’язково бути соціологом, щоб констатувати: наші шанси зустріти свою половину значно зростають, якщо ми вчимося на одному факультеті, працюємо в одній компанії, живемо в одному районі, ходимо в один фітнес-клуб... Утім це зовсім не означає, що ми знайомимося тільки з людьми нашого кола. Адже любов – це тонша матерія.

Зіґмунд Фройд першим висловив думку, що ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості. “Знайти об’єкт любові – в підсумку означає знайти її знову” – саме так можна було б сформулювати закон взаємного притягання різних людей. Марсель Пруст має на увазі те саме, говорячи, що спочатку ми малюємо людину у своїй уяві й тільки потім зустрічаємо її в реальному житті.
Три причини нашого вибору
На наш вибір партнера зде­більшого впливають три речі.
1. Несвідома прив’язаність. Усередині кожного нас із дитинства живе архаїчний ідеал, який керує нами в пошуках нашого альтер его.
2. Нарцисичний пошук. Ми шукаємо партнера, схожого на людину, якою хотіли б стати самі.
3. Пошук Едіпа. Він (вона) притягує нас тому, що відповідає нашому уявленню про одного з батьків або навпаки – різко відрізняється від нього.
Партнер приваблює нас тому, що його образ із дитинства живе в нас, а прекрасний принц або принцеса – це людина, на яку ми чекали і “знали” давно.
Піти від самотності
Емоційний зв’язок із матір’ю залишає в нашій душі незгладимий слід, а тому в дорослому віці ми завжди прагнемо до пов­торення свого раннього досвіду. Для маленької дитини стосунки з матір’ю еквівалентні життю. І ніякі інші відносини ніколи не будуть такими значимими. Дитячий ірраціональний страх залишитися на самоті викликає потребу в тісному зв’язку з іншим, яка супрово­джує нас усе життя. Може виникнути й така фантазія: якщо я залишуся маленькою, безпорадною, інший мене не залишить. Саме тому 23-річна Юля обрала Романа: “Обожнюю куштувати страви, які він із любов’ю готує для мене. Я бачу, що він про мене по-справжньому дбає, і тільки в його обіймах почуваюся справді захищеною”.
Іноді нам здається, ніби ми давно знайомі з тим, кого полюбили лише недавно. “Ніби завжди одне одного знали!” – дивуються закохані.
У нас живе бажання бути зрозумілим, і це теж пов’язано зі стосунками дитини й матері. Життя дитини залежить від того, чи добре мати відчуває її бажання, чи розуміє без слів. І якщо в нас цього не було в дитинстві, то ми ще сильніше прагнутимемо знайти людину, яка нас розумітиме.
Якщо батьки не додали нам тепла й ласки, ми можемо потрапити в емоційну залежність від свого партнера. “Не можу залишити Андрія: хто ж тоді мене полюбить? Мені страшно залишатися самотньою”, – зізнається 18-річна Настя.
Дефіцит любові в такому разі стає “гачком”, якого дуже складно позбутися. Дуже часто стосунки таких людей практично “сліпі”, їх можна визначити словами: “Мені так потрібна твоя любов, що я не хочу замислюватися, чи потрібна тобі моя”.
Той, хто мене доповнить
Нині ми покладаємо на стосунки занадто багато сподівань, хочемо, щоб вони були бездоганними, ідеальними. Можливо, тому шукаємо партнера, схожого на людину, яка має все те, чого ми побажали б собі. Втім можемо “передавати” іншому й ті якості, які нам в собі не подобаються. В такому разі партнером завжди стає слабша за нас людина, в якої ті самі проблеми, що й у нас, але складніші. У психоаналізі цю тактику називають “обмін дисоціації” – вона дозволяє нам не помічати власних недоліків, тоді як партнер стає носієм усіх тих рис, що їх ми не любимо в собі.
Наприклад, щоб приховати власний страх перед активними діями, жінка може закохуватися тільки в слабких чоловіків, які страждають від депресії. Побачити в іншому іншого – велике психологічне досягнення. Іноді ми обираємо партнера тому, що він грає для нас роль будь-якої нашої частини, не обов’язково позитивної, часто навіть навпаки – неприємної, яку ми прагнемо відкинути. Наприклад, мені не подобаються власні лінощі й нехлюйство, і виявляється, що мій партнер має саме ці якості. У такий спосіб я отримую внутрішнє право говорити, що саме він лінивий, а в мене цієї проблеми немає.
Лікувати подібне подібним
В основі об’єднання людей часто лежить принцип по­дібності й іноді повної. Саме до нього прагне нарцисична особистість, обираючи як партнера людину, схожу на себе не тільки внутрішньо, а й зовні, іноді на­віть із таким самим ім’ям. Нарцисичній людині хочеться, щоб її партнер говорив із нею про одне й переживав ті самі почуття, а з іншого боку, вона прагне, щоб її постійно хвалили й визнавали її незвичайність. Проте коли дві такі людини починають жити разом, взаємні вимоги й заздрість зрештою руйнують їхні стосунки.
У книзі “Сім’я і як у ній уці­літи” англійський психіатр і психотерапевт Робін Скіннер стверджує, що людей часто об’єд­ну­ють спільні комплекси: “Люди притягують одне одного тим, що мають “на вітрині”. А насправді головне те, що “за ширмою”. Людина може говорити: “Я люблю веселих, а зануд не терплю!” – й обирає дівчину, яка нескінченно радіє життю. Однак у глибині душі в них обох тривога або тотальна порожнеча, й вони весь час веселяться, щоб її приховати. Люди з такими комплексами групуються разом, “підгодовуючи” в такий спосіб власні проб­леми й культивуючи їх одне в одному. Поглянеш навколо – всі такі самі, а отже, в мене все в порядку!”
І поки людина не усвідомить, що грає в гру, вона відіграватиме сценарій однакових стосунків.
Пошук Едіпа
Із погляду класичного психоаналізу, в зрілих стосунках партнер співвідноситься з образами наших батьків – або зі знаком “плюс”, або зі знаком “мінус”. Він так сильно притягує нас тому, що своїми якостями нагадує (або, навпаки, заперечує) образи батька чи матері. У психоаналізі цей вибір називають “пошук Едіпа”. При­чому навіть якщо ми свідомо намагаємося обрати “не-батьків” – жінку, не схожу на матір, або чоловіка, не по­дібного на тата, – це означає актуальність внутрішнього конфлікту і прагнення його вирішити “від протилежного”.
Було б наївно думати, що партнер дійсно накладається на образ одного з батьків. Насправді він збігається не з нашими реальними батьком чи матір’ю, а з тим несвідомим уявленням про них, яке в нас склалося ще в дитинстві.
Бути готовим до головної зустрічі
У нашому знайомстві беруть участь не дві людини, а щонайменше шість: з одного боку, я, тато й мама, з іншого – ти, твій батько, твоя матір. Плюс іще кілька наших пред­ків, перша любов у дитячому садку, улюблений дядько або двою­рідний брат, які грали з нами в дитинстві, та деякі інші лю­ди.
Ось чому зачарування одне одним на початковому етапі знайомства з такими труднощами перетворюється на міцний і тривалий любовний зв’язок. Окрім цієї природної складності, є ще проблема часу: ми можемо зустрітися просто невчасно – не бути в цю мить готовими до кохання, внутріш­ньо не звільнитися від попереднього роману. Втратити чоловіка або жінку своєї мрії можна й через маленьку неприємну дрібницю: “стрілку” на панчосі, некрасиву гримаску – здавалося б, нічого особливого, однак магія в цьому випадку не подіє.
“Кожен із нас розпочинає любовні стосунки, несучи в собі власну життєву ситуацію, – каже Світлана Кривцова. – І для одних іскра нової любові – це благо, а для інших – сумний запізнілий відгук утрачених можливостей: “Шкода, що ми з вами не зустрілися кілька років тому. Тепер те, що ви мені подобаєтеся, – не головне в моєму житті”.
Ситуація, коли люди зустрічаються невчасно, не настільки рідкісна, хоча буває і так, що потім їм випадає шанс зустрітися знову.
Андрій Слюсарчук, доктор медичних наук, професор, психоаналітик, гіпнолог

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике