На водне поло в Саудівській Аравії ходять, як у нас на футбол

В українського водного поло славні традиції. Ще у складі збірної Радянського Союзу наші земляки входили до когорти призерів і переможців найпрестижніших турнірів світу. Однією з найкращих в Україні була львівська школа. Однак після розпаду СРСР усе змінилося.
Спортсмени роз’їхалися по всьому світу, оскільки на Батьківщині втратили змогу отримувати гідну винагороду за свою працю. Ось і Олександр Потульницький теж подався в закордонні мандри. Він грав у Словенії, Італії, Росії та навіть у Саудівській Аравії. Після завершення кар’єри повернувся на Батьківщину, тепер допомагає розвитку водного поло вже як тренер збірної України.
В ексклюзивному інтерв’ю “Газеті” Олександр Потульницький розповів про львів­ську школу ватерполо, свою кар’єру та сучасні проблеми цього виду спорту.
– Олександре, як склалося що в часи Радянського Союзу у Львові була така потужна школа водного поло?
– У Львові тоді виділяли кошти на дитяче, юнацьке ватерполо. Були басейни, а отже, і змога культивувати цей вид спорту. Юніорська команда “Динамо” двічі ставала чемпіоном Радянського Союзу. Дорослі ватерполісти теж регулярно успішно виступали на всесоюзній арені. Тепер наставники повертаються в рідне місто, тому водне поло потроху відроджується.
– У радянські часи, схоже, у львівському “Динамо” не було такої проблеми, як переманювання гравців більшими клубами з Києва чи Москви?
– Не було сенсу переїздити. Річ у тім, що в нас була хороша зарплата, яка несуттєво від­різнялася від тієї, яку отримували наші колеги в Москві. Звіс­но, їм простіше було потрапити у збірну СРСР. Проте провідних гравців “Динамо” просто не могли не залучити до виступів за головну команду країни. На всесоюзних змаганнях нам теж було нелегко. Судді симпатизували московським командам, а нас, провінціалів, часто засуджували.
– Пригадайте, як ви потрапили за кордон?
– Після розпаду Союзу в “Динамо” з’явилися суттєві проблеми, припинили фінансування. Гравці в пошуках кращої долі роз’їхалися по світах. Львів’яни грали, а дехто продовжує це робити, у Франції, Італії, Швейцарії, Хорватії, Австралії, навіть у Новій Зеландії, США та, звісно, в Росії. Мій товариш Тарас Глушко праце­влаштувався в Словаччині, НКХЗ “Новаки”. Він запропонував мені пограти за його команду. Я погодився. 1993 року перебрався в італійську команду “Рарі Нантес” із Больяско.
– Складно було людині, вихованій на радянській ідеології, звикнути до стилю життя капіталістичної Італії?
– Ні, нескладно, до хорошого швидко звикаєш. У складі збірної СРСР я об’їздив увесь світ, тому припинив дивуватися стилю життя інших народів. Тим паче, Італія мені дуже подобалася, з дитинства слухав італійські пісні, подобалася мова, кухня. Мову вивчив за три місяці. Італійська й анг­лійська належать до однієї групи. Англійську я добре знав, тому проблем з італійською не було.
– Ви також грали за команду із Саудівської Аравії. В цій країні, мабуть, довелося звикати до стилю життя?
– Ви праві, це ж інший світ, інший менталітет. Потрібен був час на адаптацію. У Саудівській Аравії мені найбільше подобалася можливість займатися дайвінгом. Власник клубу, за який я грав, мав власний дай­вінг-клуб. Гравцям своєї команди він надав яхту й інструктора. Ми пірнали в найгарніших місцях Червоного моря. А ось стиль життя в них дуже незвичний. Досі дивуюся їхньому вихованню, світогляду. Ми жодного разу не бачили дружину, сестру чи матір когось із місцевих гравців. Навіть коли нас запрошували в гості, ніколи не перетиналися з жінками, ос­кільки ті перебували у своїй час­­тині дому. Араби, як вам відомо, не вживають спиртного, ніколи не лаються нецензурними словами.
– Невже в Саудівській Аравії водне поло популярне?
– У них є чотири дуже потужні й популярні клуби. Насправді, народ цієї країни дуже любить цей вид спорту. Тамтешні вболівальники досі пам’ятають мене, регулярно надсилають листи. Хлопці з Харкова досі там працюють, через них мені переказують вітання, передають сувеніри на пам’ять. У мене залишилися приємні спогади про той період кар’єри. На кожному матчі збиралося дуже багато глядачів, на водне поло в Сау­дівській Ара­вії ходять, як у нас на футбол. У цій країні я надірвав меніск і зв’язки ко­ліна, вирішив, що це сигнал для завершення кар’єри.
– Нині ви є тренером збірної України з водного поло. В нашій державі існує проблема з басейнами та, відповідно, з умовами для підготовки грав­ців. Чи реально в таких умовах поліпшити результати нашої збірної на міжнародній арені?
– Реально, останнім часом почалися зміни на краще. Позитивні зрушення відбуваються насамперед у Львові. Повертаються наставники, находять компроміси, шукають варіанти використання наявних басейнів. У Львові проводять юнацькі чемпіонати України. В Києві ситуація складніша. Скажімо, команда ветеранів, за яку я виступаю, тренується в Броварах – 30 кілометрів за Києвом. Окрім Львова, непогана ситуація в Маріуполі та Харкові. В місті Лева непогані юніори, за ними, думаю, майбутнє.
– Наскільки реально побачити збірну України з водного поло на Олімпіаді 2012 року?
– Ми все для цього робимо. Однак фінансова криза ускладнює завдання. Якщо вдасться вирішити матеріальні питання, вдасться забезпечити постійну практику наших гравців на міжнародних турнірах, то все буде добре.
– Відтік наших кадрів за кордон є суттєвим?
– Несуттєвий. Дехто їде за кордон, щоб зробити кар’єру. Рівень нашого чемпіонату поступається італійському чи російському. Але одиниці наших гравців отримують запрошення від цих команд.
Розмовляв Гліб Ваколюк

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике