"МАМО, СХОВАЙ СВОЇ ПОРЕПАНІ РУКИ, бо Юра зразу побачить, що ти "дєрєвня"…"

У неділю на Привокзальному ринку, як завжди, було людно. Гамір, метушня, торгівля йшла повним ходом. «Купіть огірочки. Свіженькі, не кроплені, без «хімікатів», - припрошувала покупців тітонька у квітчастій терновій хустині.

Раптом до неї підійшла молоденька дівчина. Найперше, що кидалось у вічі – її «бойова розкраска» (у макіяжі були усі кольори веселки) і перепалене фарбою біляве волосся. «Я за грошима», - кинула вона на ходу. «Ой, доню, виторг малий. Міліціонери цілий ранок ганяли, щойно стала», - почала бідкатись жіночка, але дівчина гнівно перебила її: «То що мені – голій ходити?» «Зараз щось заробимо, а як ні, то я свою «заначку» з дому взяла. Відкладала на операцію, бо та клята грижа життя не дає, але як треба, то, звісно, дам», - перелякано почала запевняти мама.

«Добре. Ти тут стій, а я піду на лавочці в холодку посиджу, бо сонце так припікає, що ледь дихаю», - начебто заспокоїлась дівчина. «На, ось водички з нашої криниці взяла, - запропонувала ненька. – Добра така, цілюща кажуть». «Нашо мені твоя вода? Я он краще газіровки куплю», - скривилась дочка і пішла у тінь.

А мама, стікаючи сімома потами під нещадно палючим сонцем, не втомлюючись, з ще більшим ентузіазмом пропонувала усім огірки.

Через кілька годин ми знову пересіклись, але вже на Муніципальному ринку. Цікава картина: попереду гналась з маленькою сумочкою на плечі юна панянка, а позаду, ледь переставляючи ноги, пленталась з важкими рябими китайськими сумками згорблена жінка. «А як тобі ця футболочка? Красива така», - заворожено сказала мама. «Фу, яке лайно! – скривилась доця. – Нічого ти в моді не понімаєш. Сама он чорт знає що одягнула…». «Не сердься, я ж не знаю, що ви, молоді, зараз носите, - знітилась жінка. – А костюм в мене, може, і не модний, зате уже 20 років вірою і правдою служить. Качєство!» Що вони викупили, я так і не побачила, але на зупинці ми стали поряд.

У дівчини задзвонив мобільний. «Прівєт, зая! Та я з мамою трамвай чекаємо, - солодко залепетала вона у слухавку. – Таке сексуальне плаття собі відхватила, що ти просто обалдєєш. Шо? Ти зараз на вокзалі? Хочеш з моєю мамою познайомитись? Добре, бо, може, зятьом будеш». Та як тільки розмова по сотовому закінчилась, голос її одразу змінився. «Значіт, так, слухай мене внімательно, - суворо звернулась вона до переляканої неньки. – Мій хлопець чекає нас. Треба, щоб ти йому понравілась. Нічого не говори, я усе за тебе буду відповідати, бо щось не так ляпнеш, то хоч стій, хоч падай. Блін, шо за хустка на тобі? Але нічо, хай вже буде. І я тебе по-хорошому прошу: заховай ті порепані руки, бо Юра зразу побачить, що ти «дєрєвня»…» «Добре, доню, аби тобі було добре», - ледь стримуючи сльози, тихо прошепотіла жінка. Через кілька хвилин вони зайшли у трамвай. Єдине, що я встигла помітити – дочка сіла у салоні, а мама з сумками стала біля неї, бо вільних місць уже не було…

Не знаю, як пройшло знайомство з кавалером, але в одному переконана точно: колись ця дівчина більш за все у світі захоче пригорнутись до порепаної маминої руки і поцілувати її. Дай, Боже, щоб не було пізно…

Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике