Дмитро Корчинський:

Українські владоможці дуже вміло користуються основним принципом існування українства: моя хата скраю. Знаючи, що підняти на масові акції протесту широкий загал практично неможливо, влада постійно дурить нас обі­цянками про щасливе майбутнє, паралельно продовжуючи грабувати державу. Чи ввірветься коли-небудь в українців терпець, чи здатні ми відстояти свої права – в розмові з лідером “Братства”, людиною, яка постійно провокує до спротиву і вуличних акцій, Дмитром Корчинським.
– Пане Дмитре, в Європі, Азії та навіть в Африці масові акції непокори – звична річ. Там люди змушують іти у відставку уряди і президентів. Українці ж виходять на вулицю тільки в надзвичайних випадках. Чому так? Тому, що комуністи зробили нас рабами, і ми досі не змогли цих рабів із себе вичавити?
– Так, справді, Сталін виявився дуже талановитим селекціонером і таки зумів вивести радянську людину. І, як виявилося, радянські люди живуть здебільшого в Україні.
Виходячи бунтувати, громадяни так чи інакше спираються на традиції і на структури громадянського суспільства. Будь-який серйозний бунт в Європі організовують десятки профспілок, сотні й тисячі невеликих громад­ських орга­нізацій, які мають сторічну іс­торію. На Сході ситуація де­що інша. Там бунти спираються на традиційну структуру суспільства.
В Україні з-поміж усіх країн світу найбільш дисперсне (розпилене, розпорошене, – “Газета”) суспільство. Тут немає суспільства, тут є натовп. Це ситуація, скажімо, вокзалу, де немає значимої інформації.
Якщо я чую, що мій партнер по бізнесу – японський шпи­гун, то це для мене значима інформація, тож роблю певні висновки. Але якщо си­джу на вокзалі й чую, що людина, яка сидить через кілька рядів від мене, – це японський шпигун, то ця інформація для мене нічого не означає. Тобто ми не об’єднуємося однією ін­формацією, ми просто всі випадково живемо в Україні.
До такого суспільного стану прямує весь світ, а Україна вже тут. І саме тому нам зараз не вдаються бунти, не вдається ніяке об’єднання і не вдаються зв’язки між людьми.
Я дуже багатьох людей запитую: якщо вам стане погано, вас потягнуть у в’язницю чи несправедливо образять, на підтримку скількох людей ви можете розраховувати, скільки людей із вашого оточення продадуть квартири, машини для того, щоб за­платити суду і визволити чи прос­то стануть на ваш захист? Як правило, вони відповідають, що розраховують на матір, у кращому разі ще й на батька.
Тобто в нашій державі практично немає людей, які можуть розраховувати на підтримку свого оточення чи надавати цю підтримку будь-кому іншому, жертвувати своїми коштами заради когоcь із близьких. Оскільки це стосується кожної людини, то це тим паче стосується і суспільства.
Усе-таки бунт продукує солі­­дар­ність, а не тільки гнів. У нас такої солідарності немає – ні побутової, ні соціальної.
– Уся без винятку нинішня влада – і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович – уже не раз демон­струвала свою нездатність керувати країною. Попри це, схоже, їм немає чого турбуватися про своє майбутнє. Будуть нові вибори і за них усе одно проголосують, бо немає інших. Люди все-таки із цих зол вибирають менше, не знають іншого, гідного лідера, чи це такий собі український мазохізм?
– Люди завжди голосують за остаточним принципом. Не за найкращого, а за найменш гідного. Лідери в такому дисперсному суспільстві, про яке ми говорили, не можуть з’являтися. Для того, щоб з’явився Цезар, треба, щоб суспільство складалося з Брутів. Немає Брутів – немає і Цезаря. Українцям справді немає за кого голосувати, і нова людина не може проявитися. Може прийти хтось ззовні.
– А хто це може бути ззовні?
– Кого дадуть. Чи гауляйтер, чи генерал-губернатор, чи якийсь єврокомісар.
– Іще кілька років тому ми всі пишалися помаранчевою революцією, яка викликала захоплення і в багатьох країнах Європи. На знак прихильності до України депутати німецького парламенту навіть одягали помаранче­ві шарфики. Що відбулося після революції, всім відомо. Може, революція не дала тих наслідків, яких від неї очікували, тому що вона була безкровною?
– Безумовно. Але, по-перше, це не була революція. Це був фес­тиваль. Основний секрет помаранчевої революції, де б вона не відбувалася – в Киргизії, Грузії, Югославії чи в Україні, – це нездатність влади чинити опір. Помаранчеву революцію зробив не український народ, а американ­ський. Саме американці дали “дах” помаранчевій революції, тому і влада, і противники помаранчевої революції боялися розганяти натовп.
Боялися тому, що їм пояснили: якщо ви готові, як колум­бійські наркомарксисти, решту життя переховуватися в Кар­пат­ських лісах і звідти боротися з глобалізмом, тоді можете пома­хати гумовими кийками. А якщо хочете залишитися в межах економічного життя, продовжувати продавати метал і хімію, зберегти свої рахунки і нерухомість за кордоном, бути виїзними, не підпадати під між­народні розслідування і суди, то розслабтеся й одержуйте задоволення. Себто насправді помаранчеву революцію зробили американські технології і під “дахом” американців.
Окрім усього іншого, будь-яка нормальна революція має “з’їсти” своїх дітей. А помаранчеві події не призвели до репресій не тільки проти регіоналів чи проти Кучми, вони не призвели до репресій і проти помаранчевої трибуни. Себто це не була справжня революція, саме тому після неї нічого не сталося. Просто одна частина номенклатури подолала іншу на тлі співаючого натовпу.
– Будь-яка нація має активних людей, пасіонаріїв, за Львом Гумільовим, і масу, натовп – інерт­ний і терплячий. На вашу думку, в нас цих пасіонаріїв дос­татньо для того, щоб збудувати нормальну державу?
– Загалом достатньо. І вони всі будують нормальні держави, але тільки сусідні. Так склалося традиційно, що всі люди, які дещо “буйніші”, звідси виїжджають. Активніші та розумніші завжди виїжджають із села в місто, а Україна – це суцільне село, тому активні люди виїжджають деінде для того, щоб там будувати нормальні держави.
– А можливо, наші пасіонарії не надто активні й самі не бачать виходу з тупика, в який потрапили завдяки владі?
– Чому неактивні? Активні, але ж їх випирає суспільство. Український народ ненавидить усіх більш-менш активних людей. Люблять тих, хто розмовляє, а тих, хто стріляє, не люблять. Тому, власне, українці їдуть реалізовуватися за кордон.
– Ви один із тих, хто намагається розворушити маси. Чи не дратує те, що ваші акції непокори підтримує так мало людей?
– Безумовно, іноді дратує. Але, з іншого боку, якби всі ці люди мене підтримували б, то я почав би думати, що роблю щось не те, йду кудись не туди.
– А не дратує те, що в Україні так мало шанують своїх героїв – і колишніх, і теперішніх? Окрім Ющенка, це майже нікому з представників влади не потрібно.
– Віктор Ющенко – це Мідас навпаки. Існує легенда про царя Мідаса, який перетворював на золото все, до чого торкався. Так от, Віктор Андрійович перетворює на багно все, до чого торкається. І краще б він не займався своєю культурологічною діяльністю.
А щодо недостатнього вшанування героїв, то на це теж впливає дисперсність нашого суспільства. Ми – нація без майбутнього. З одного боку, це, звісно, погано, а з іншого – означає, що насправді будь-яка активна солідарна група в Україні має максимум можливостей. У нас розпорошене суспільство, слабка влада, тож ніхто не чинитиме жодного опору.
Проблема в тому, що всередині України таку солідарну групу складно зібрати. Назовні це зробити легше, що ми дуже часто бачили. Коли прийшли тюрки на Балкани і створили болгарську державу з місцевих слов’ян. Прийшли скандинави на Наддніпрянщину і створили тут державу. Прийшли нормандці в Англію і примусили англосаксів бути державою. І так далі. Тобто якось отак виходить, що легше приходити ззовні.
Наші предки втікали в татарські степи і потім уже поверталися в Україну для того, щоб накинути тут полкову організацію, створити Гетьманщину. Якщо активні українці хочуть щось зробити, їм треба втекти звідси, добре повправлятися у стрільбі, а потім повернутися для того, щоб дати всьому якийсь лад.
– На сайті вашого “Братства” розміщено гасло “Демократія – ніщо, свобода – все!” Ви не вірите в демократію?
– Безумовно, я не вірю в демократію. Я – християнин, а всі християни вважають, що врятується меншість і дуже невелика. І, відповідно, більшість може приймати тільки погані рішення.
– Кілька тижнів тому Тимошенко і Янукович через нову Конституцію фактично намагалися створити в Україні диктатуру. Вона можлива в нас?
– В Україні диктатура можлива тільки ззовні. Колись Людовик XIV сказав: “Держава – це я”. Потім французька буржуазія це заперечила, сказавши: “Держава – це ми”. І вони створили національні збори. Потім французькі клошари і люмпени заперечили буржуазію. Вони сказали: “Ні, нація – це ми всі”. Їм здавалося, що цю послі­довність уже вичерпано, але вони не здогадувалися, що потім виникне Україна, де Президент казатиме, що держава – “Не я, це вона”. А вона казатиме: “Держава – це він”. А депутати скажуть: “Держава – це всі, хто завгодно, але тільки не ми”. А ми всі говоритимемо: “Держава – це вони”. Тобто в цій країні, безумовно, ніяка диктатура неможлива. Тільки ззовні.

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике