ОДИН ДЕНЬ У БЕРЛІНІ, або Як вінницькі журналісти Рейхстаг брали

Але ще до цієї знаменної події і після неї у третьої експедиції журналістів до Європи, організованої Вінницьким товариством «Україна-Польща-Німеччина» спільно з управлінням внутрішньої політики і зв’язків з громадськістю облдержадміністрації, відбулося чимало пригод, яких організатори поїздки аж ніяк не могли передбачити у програмі перебування.

Вона (програма) передбачала в основному живе спілкування з колегами-журналістами у Польщі (Лодзі, Познані), і вперше, так би мовити, у розвідку, вінничани добралися до столиці Німеччини.

Поки “бусик” мчав автобаном до місця призначення, ми гарячково згадували свої лінгвістичні пізнання з німецької мови. Старий розмовник не вселяв оптимістичних надій, бо діалоги там побудовані у переважній більшості з досить могутнім комуністичним підтекстом. Тих, хто у школі вивчав німецьку, було небагато, в основному у всіх – поганенька англійська, а без розмовника нічого іншого, крім елементарного «бітте», «гуттен таг», «аусвайс», «натюрліх», «даст іш фантастіш» і, звичайно, «Гітлер капут», на думку не спадало. Заспокоювала обставина, що у Берліні найбільша в Європі діаспора росіян, етнічних німців, які свого часу зазнали репресій у Росії і виїхали на історичну батьківщину. Що ж, будемо сподіватися на те, що вони ще не забули «могучий и великий».

Перетин польсько-німецького кордону відбувся миттєво, без принизливого «шмону» у валізах і кількагодинних стоянь у незрозумілих чергах. Через кілька хвилин поліцейські все ж таки поцікавилися, куди ми прямуємо і, почувши, що ми з офіційним візитом на телеканал «Дойче велле» (“Німецька хвиля”), побажали щасливої дороги, не забувши, про всяк випадок, перевірити наші «аусвайси». Чемно, але якось зловісно.

Отже – Берлін. Після кількох довгих тунелів почалося передмістя: могутні промислові корпуси, важка техніка… Невеликий готель «Ambierte» ледь втиснувся поміж житлові будинки суворих геометричних форм. Сяк-так покидавши речі, ми пішки вирушили назустріч пригодам.

Те, що відкрилося нашим очам, можна висловити одним словом – грандіозно. І кам’яна громада рейхстагу, всередину до якого ми вже не змогли потрапити, бо вхід відкритий тільки до 22.00, і Брандербурзькі ворота, споруджені ще у ХVІІІ столітті архітектором Карлом Готхардом Лангхансом, які стали символом німецького об’єднання.

У післявоєнні часи тут стояла берлінська стіна. Нині місце демаркаційної лінії замальоване на асфальті акуратною штриховкою. А ще вражає грандіозністю найвища споруда Берліна – телевежа з кафе, яке розташувалося на висоті 207 метрів. За традицією, ми пройшли крізь Брандербурзькі ворота і вирушили вздовж липової алеї (Унтер ден Лінден). Як духмяно пахли липи того червневого вечора! Як фантастично розкішно виглядав Берлін у вогнях, і як несподівано пронизливо звучала скрипка вуличного музиканта поблизу однієї з численних кав’ярень!

Наступний день у столиці Німеччини не потішив нас ані сонцем, ані літньою спекою. Після відвідин «Дойче велле», де нам похвалилися всіма здобутками, крім зарплати, ми кинулися підкорювати Берлін самотужки, домовившись про зустріч біля рейхстагу. І розпочався екстрим... Орієнтиром для нас служила зруйнована під час війни вежа Кайзер-Вільгельм-Гедехтніскірхе на Курфюрстендам. Відбудовувати її не стали, тільки укріпили, і нині ця руїна нагадує всім про жахіття війни. А вздовж вулиці – сила-силенна магазинів, в яких можна голову втратити, 22-поверховий «Європа-центр», величезний «KaDeWe», найбільший торговий центр на європейському континенті. Втім, згодом я і ще дві моїх колеги переконалися, що ціни у цих фірмових магазинах аж ніяк не відрізняються від наших. Отже, Україна вже доскочила до Європи, принаймні, за рівнем цін. А за рівнем життя?

Ось так розмірковуючи, ми раптом збагнули, що заблукали. Кинулися розпитувати людей, як нам добратися до місця зустрічі, але нам у поле зору потрапляли тільки туристи. Нарешті на автобусній зупинці ми почули російську мову. Знайомимось. Надія і її син живуть у Берліні вже 17 років, звикли, але зустрічі з майже земляками (бо виїхали вони у 90-х роках з Ростова-на-Дону) дуже зраділи. Надія навіть довезла нас до Брандербурзьких воріт і ще довго розповідала про своє життя-буття. Їхати довелося довгенько трьома видами транспорту: автобусом, наземним метро і підземкою. Добиралися на свій страх і ризик «зайцями», бо проїзд у перерахунку на наші гроші не такий дешевий, у межах 10 гривень. Щоправда, як розповіла наша нова знайома, у різний час дня – різні ціни за проїзд. Існує навіть система знижок. Але пільг тут не передбачено ні для кого.

Німеччина активно наповнює бюджет за рахунок штрафів, тому переходити вулицю на червоне світло тут не радять. На щастя, нам вдалося проїхати без неприємних пригод. По приїзді до Німеччини Надія працювала медсестрою у пологовому будинку. До слова, саме у тому, де за сценарієм «Сімнадцяти миттєвостей весни» народжувала радистка Кет. Потім – на пенсію, але працювати не перестала, нині вона прибиральниця.

Про свої заробітки особливо не розповідала, але середня зарплата в Берліні досягає 5 тисяч євро. Що ж, наші зарплати з європейськими навіть порівнювати смішно. Щоправда, такі заробітки мають тільки німці. Емігрантам щастить менше, для них – тільки низькокваліфікована і найменш приваблива робота. З оголошенням кризи Надії додали до пенсії ще 130 євро, годують як малозабезпечену благодійними обідами і у визначених магазинах зі значною знижкою вона може купувати продукти, які «вибракували» дорогі магазини. Нічого, що строк придатності у них часом підходить до завершення, що іноді банки з консервами трохи погнуті, вижити в умовах так званої кризи стало навіть легше, ніж раніше. Одне погано – тут якось не заведено мати багато друзів, як це було на батьківщині. Тільки й радості, що спілкування під час тих благодійних обідів… А син мріє повернутися до Росії і відкрити там власний бізнес.

Ось і рейхстаг – найбільш відвідуваний парламент у світі. Протягом останнього десятиліття тут побувало більше 13 мільйонів чоловік. Фундамент цієї будівлі встановлений на дубових балках. Для того, щоб встановити новий скляний купол вагою 1200 тонн, додали ще 12 масивних бетонних опор. Німці дуже відкрито розповідають про свій парламент на 9 мовах і навіть оприлюднюють розпорядок сесійного тижня у Бундестазі. Так що можна потрапити у німецький парламент просто під час засідань, причому, зовсім безплатно.

…Під скляним куполом рейхстагу, який, до речі, подарував німцям уряд Великобританії, побували майже всі журналісти нашої делегації. Колезі одного з вінницьких телеканалів навіть вдалося побачити більше – підвали рейхстагу, де вона довго пояснювала незворушній поліції звідки взявся у її сумочці звичайний складний ніж. Ніяк не могли зрозуміти вони широку слов’янську натуру, яка в дорозі цією «холодною зброєю» просто нарізала бутерброди… Звільнили її через кілька годин. Злощасний ножик залишився десь у підвалах цієї грандіозної споруди, а ми вирішили, що німецькі пригоди Луценка просто відпочивають у порівнянні з тим, як змістовно і насичено ми провели всього один день у Берліні.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике