ЯК НАБЛИЗИТИ ВЛАДУ ДО ЛЮДЕЙ і як назавжди позбутися хабарництва?

Ці запитання для кожного пересічного українця вже встигли стати чимось на кшталт улюбленого мозоля, який все частіше не дає спокою. В силу неодностайності громади відповіді на них будуть шукатися дуже довго.

Та, схоже, у бунтівного політика Анатолія Гриценка вже є готові рецепти виходу нашої країни з цейтноту, який добряче затягнувся. Поділитися своїми ідеями і новими законопроектами він вирішив самотужки, влаштувавши такі собі «походи в народ». Минулого четверга екс-міністр оборони Анатолій Гриценко прибув до Вінниці.

Наша зустріч відбувалася під час ранкової кави у кафе «Лимон» на самому початку візиту до нашого міста. Під чашку “еспресо” та млинців з маком і медом Анатолій Гриценко розповів, що у Вінниці в нього є мета, аби взяти участь у нараді, яка відбудеться в облдержадміністрації за участю мерії та депутатів всіх рівнів. Там голова Комітету з питань національної безпеки та оборони презентує свою «Конституцію порядку».

І ще один законопроект – про статус сільського, селищного та міського голови. Головна ідея цих законопроектів проста: максимально наблизити владу до народу. Для цього пропонується спрямування до місцевих бюджетів певного відсотка з податків. Друга річ – не менш важлива. Виявляється, тільки 12 відсотків землі закріплено за громадами. Решта – «гуляє», щоправда, «під контролем» облдержадміністрацій, Кабміну чи ще когось «зверху». Так от, Анатолій Гриценко запропонував, щоб межі населених пунктів підходили «стик у стик». На його думку, таким чином у вищого начальства не буде можливості розчерком пера, без згоди громади, побудувати десь біля гарної річки наприклад, хімічний комбінат, що можна зробити зараз.

Добрався екс-міністр оборони і до міністра внутрішніх справ, підготувавши законопроект про відміну проведення державного техогляду органами державтоінспекції. Як зазначив Анатолій Гриценко, це треба було зробити вже давно для того, щоб не принижувати людей, не займатися поборами, не створювати підстав для корупції. Давайте чесно скажемо: більша частина цих талонів купується або оформляється через певні проплати і хабарі. «Я розумію, чому міліція виступає проти. Бо це – «корито», – зазначив політик.

– Анатолію Степановичу, чи можна бути в нашій українській політиці чесним?

– По-перше, це важко. Але цілком можливо. Мабуть, я нетиповий політик, а, швидше, державний менеджер, людина, яка звикла працювати у виконавчій владі. Я був в армії, працював в апараті Національної ради безпеки та оборони, працював міністром оборони в трьох урядах, безпартійний. Але можу чесно сказати, прямо дивлячись людям в очі, що робота на високих посадах мене як людину не змінила. Ніхто не знає прізвищ моїх кумів, родичів. Я подорожую Україною без охорони, нормально сплю, тому що ні копійки з Державного бюджету не взяв і з тих сотень тисяч гектарів, які були в Міністерстві оборони, не привласнив ні сантиметра, з 200 підприємств міністерства не взяв жодної копійки акцій.

– Хто привів Вас у політику?

– Привело життя. Ключовий момент був тоді, коли я включився у виборчу кампанію 2004 року і працював у штабі Віктора Ющенка. Не жалкую ні про що. Хіба що про те, що Ющенкові не вдалося зробити більше, ніж він обіцяв. Але готовність до того, щоб займати якісь серйозні посади в державі, заклали ще батьки, вчителі, пристойна освіта в Україні і за кордоном.

– Ким Ви хотіли стати в дитинстві?

– Як правило, хлопець мріє наслідувати батька. Тому я хотів стати і водієм автокрана, потім – машиністом екскаватора, потім – гірничим рятувальником, пізніше - військовим. Так склалося, що я прослужив в армії 25 років. Нині моя діяльність вийшла далеко за межі базової військової освіти авіаційного інженера.

– Ви вірите у вищу силу?

– Я вірю у те, що є Бог. Він надає свою підтримку. Вірю в удачу і збіг обставин. Дехто опиняється у потрібному місці вчасно, інші – не завжди. Мені іноді кажуть, що, мовляв, твої підходи чесності й прямоти в політиці не для цього часу. На відміну від інших, я ніколи не скажу того, чого не зможу зробити. Я можу сказати не всю правду, але ніколи не скажу неправди.

– Якою Ви уявляєте свою старість?

– Не думав про це. Насправді, я не знаю, що таке старість. Коли кажуть, що нам потрібні зараз молоді політики, я принципово погоджуюся. Між тим, можна бути старим у 30 і просто натискати кнопки у Верховній Раді, нічого не робити. А можна бути молодим, як Микола Амосов у 85, який вів активний спосіб життя і робив операції на серці. Або Володимир Горбулін, якому 70, але він молодий душею і з усіх сил намагається достукатися, щоб його почули. Інколи я відчуваю себе п’ятнадцятилітнім. Головне, щоб в людини були своя справа, кохання, здоров’я.

– Якими принципами керуєтесь Ви при вихованні дітей?

– Дружина мені абсолютно правильно дорікає, що я скупий на похвалу, на посмішку. Можливо, характер у мене такий… Я надто вимогливий до дітей, більше, ніж треба було б. Вчу їх бути обов’язковими, тримати слово, робити те, що обіцяєш, чинити чесно. Старші діти Олексій і Світлана отримали гідну освіту, вони вже цілком самостійні, не розраховують на батьківську допомогу. Молодші діти - Гліб, йому зараз 10 років, і Анна, якій 4,5 роки – поки що визначаються і “гризуть” міцний граніт науки.

– Як живе народний депутат Гриценко?

– Народний депутат Гриценко живе так, як жив простий громадянин Гриценко всі ці роки. Живемо у квартирі в Голосіївському районі біля виставки. Тій самій, яка була ще до того, як я став міністром. Зранку веду сина до школи, робив це навіть тоді, коли був міністром. О 8 вечора приходжу додому. Увечері ми спілкуємося з дітьми, з дружиною, якій я розповідаю, що відбувалося протягом дня. Потім розповідаю дітям казку, як правило, власноруч придуману з якоїсь життєвої історії. Вихідні дні ми проводимо на дачі під Києвом. Ця дача також не має ніякого відношення до моєї роботи в уряді. Я люблю виходити вранці на берег річки з вудкою і зловити кілька рибин. Люблю збирати гриби, грати у преферанс. Раніше любив футбол, але кілька років тому пошкодив коліно. А колись займався цим серйозно. До речі, в мене є золота медаль чемпіонату США з футболу серед університетів, де наша команда виграла у 1994 році.

– Які побутові справи Ви берете на себе?

– Не повірите – я люблю мити посуд і прибирати після гостей. Люблю розпалювати камін, готувати шашлики.

– Ви часто подорожуєте за кордон?

– Зараз практично ні. Протягом останніх півтора року я був тільки в одному закордонному відрядженні до Польщі. А ще одного разу мене запросили прочитати лекції у Гарвардському університеті. А приватно… За кордон ми виїздили минулого року на тиждень в Єгипет, з дітьми на море. До того проводив відпустки у Криму. Цього року я також відпочивав в одному з санаторіїв Криму.

– Яка країна вразила Вас найбільше?

– Кожна країна по-своєму цікава. Італія, Іспанія, Нідерланди, Мексика... Ми були там з дружиною, вона мріяла побачити живого кита, і я подарував їй таку можливість. Це було в лютому 2003 року. На моє 50-річчя дружина мені подарувала 5 днів на озері у Північній Італії. Прекрасне місце! Я думаю, приймати офіційні подарунки, коли ти міністр – це одне, а просто втекти і не відповідати на телефонні дзвінки, побути разом, відпочити від щоденної метушні - зовсім інше.

– Де Ваша перша дружина?

– Ми розлучилися у 2002 році. Я вдячний їй за те, що вона більше (оскільки я служив в армії) доклала зусиль до виховання дітей. Я вдячний їй за те, що вона вчинила мудро, дозволивши нам зустрічатися з дітьми. Часом мої старші діти більш відверті з моєю дружиною Юлею Мостовою, ніж зі мною, діляться з нею своїми таємницями.

– Як Ви познайомилися з Юлею?

– Вперше ми зустрілися в грудні 1997 року, коли вона готувалася взяти інтерв’ю у міністра оборони Кузьмука до Дня Збройних сил. І Олександр Разумков, на жаль, нині покійний, порекомендував звернутися до мене, щоб я допоміг сформулювати запитання. Ми поспілкувалися півтори години. Після того ми зустрілися в ті буремні часи, коли був сильний тиск на демократію. Тоді й відчули, що ми люди однієї групи крові.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике