Звичайний день. Мій будильник, як і завжди, задзвонив о сьомій годині ранку. Прокинулась, заглянула у вікно, а там похмуро і дощ. Дощ йде вже цілий тиждень. Невже люди настільки роздратували вищі сили?.. Зібрала речі, зачинила двері та пішла до школи.
Сиджу за третьою партою в середньому ряду, чекаю дзвінка з уроку. Раптом хтось тицьнув мене пальцем в спину та всунув у руку зім'ятий папірець.
«Чекаю тебе о 16.00 в парку біля Літнього театру. Твій А.С.».
Невже знову чиясь безглузда витівка, невже комусь нема чим зайнятись? Не вірячи у це, все одно розпочала перебирати ініціали учнів чоловічого роду нашої школи. Перебравши майже усіх, так нікого і не знайшла. Після уроку підійшла до подруги та продемонструвала клаптик паперу. Вона зацікавилась і задумалась на мить. Її очі заблищали, на обличчі з'явилась посмішка:
– Ти що? Невже ти не розумієш? Це ж він!!
- Хто? – здивувалась я.
- Дурненька... Андрій Самохін. Це точно він. У нього одного такі ініціали! – майже прокричала подруга Тетяна.
- Та ні, як ти можеш таке казати. Не може бути. Подивись на нього... Хто він, і хто я. Не верзи дурниць! – роздратовано та понуро відповіла я.
- Ну, як хочеш! А я кажу, що це він! Іди туди, а потім мені все розповіси! – промовила подруга.
Ну ось, кінець робочого дня. Ще 30 хвилин – і це нарешті станеться... А якщо справді він? Якщо доля всміхнулася мені? І кращий хлопець школи звернув на мене увагу, як би я цього хотіла!
Йдучи до парку, мене весь час тішила надія про зустріч з ним. Що кохання всього мого життя також щось відчуває до мене...
А ось і парк. А де Андрій? Невже він соромиться? А може, хоче зробити моє очікування нестерпним?
Пройшло вже 20 хвилин, а його все немає...
Та, піднявши очі, я помітила його. Невже моя мрія здійснилась?
Але чому він з друзями? Хоча, яка різниця, головне, що він тут. І от вже через хвилину я стояла позаду нього.
- Андрій? – промовила тихо я.
- Ну я! – здивованим голосом відповів він.
- А я вже думала ти не прийдеш. Знаєш, мені приємно, що ти не байдужий до мене. Ти також мені подобаєшся, – сказала я та завмерла в очікуванні, з посмішкою на обличчі. Та згодом мій настрій змінився. Андрій разом з друзями почав сміятися, а потім гаркнув:
- Що ти верзеш? Ти що, хвора?
Я, не розуміючи, що сталося, протягнула йому записку. Прочитавши її вголос, хлопці розпочали ще дужче сміятися. Тоді я, зрозумівши, що записка належить не йому, втекла геть...
Господи! Як це принизливо! Яка дурненька! Я знала, що це не він... І взагалі, навіщо я туди пішла? Йшла додому, а обличчям котились гіркі сльози. Раптом задзвонив телефон:
- Це я, твій Андрій Самохін, – саркастично промовив незнайомий голос. – Яка ти довірлива! Я також тебе кохаю. Ха-ха-ха!
Я заплакала ще дужче. Моя заповітна мрія була зруйнована. І як я тільки змогла це все навигадувати собі? Чому все йде наперекір здоровому глузду? Чому все не може бути так, як цього хочу я? Чому життя таке несправедливе? Чому люди такі жорстокі? Невже їм до вподоби дивитись на страждання інших?
Вже вечір... Сліз не залишилось. Життя зруйноване. А настрій навпаки став кращим. Адже після довгих роздумів до мене дійшло: якби все було так, як ми цього прагнемо, якби ми не робили помилок та не зазнавали поразок, наше життя не було б таким цікавим та насиченим. Саме завдяки таким ситуаціям ми стаємо сильнішими та загартовуємо свій характер! Я щаслива, що це зрозуміла, і неважливо, якою ціною. В моєму серці залишилась відраза до тієї людини, яка вчинила зі мною так. Та життя продовжується, йому потрібно радіти, насолоджуватись ним!
Источник: Молодіжна газета Вінничини | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "
"ГАДАЛА, ЩО У ПАРКУ ЧЕКАЄ ХЛОПЕЦЬ МОЄЇ МРІЇ, а виявилось, що це лише чийсь злий жарт..."
"