Туга за сильною рукою”

Минулого тижня Research&­Branding Group оприлюднила результати дослідження громадської думки. Згідно з ними, 80% громадян України вважають, що державі необхідна “сильна ру­ка”. Воістину, бажання з розряду тих, яких слід боятися, бо вони можуть здійснитися.
Гострий запит на “сильну руку” в Україні виник невипадково. Нинішня ситуація в державі, коли демократія стає синонімом владної анархії, загострюється безпорадністю влади в умовах економічної кризи. Адже поки українці масово втрачають роботу, гроші та приречено спостерігають за знеціненням за­ощаджень, які, до того ж, із віртуальних ніяк не перетворюються на реальні, влада з’ясовує, хто ж винуватий, перекладаючи відповідальність одне на одного.
Спостерігаючи за перепалками Президента та прем’єр-міністра з екранів телевізорів, українці спересердя вигукують: “Німця нам треба, аби порядок навів!”, “Чи хоча б уже Путіна!”, киваючи на “сильного” сусіда, який хоч і відділений кордоном, але може диктувати свої умови неньці-Україні, то закручуючи газовий краник, то обіцяючи преференції українським по­літичним силам.
Причому не дивно, що наші співвітчизники не бачать “сильної руки” серед україн­ських лідерів. Корені цього ховаються в національному менталітеті – надто маленький у нас досвід власної незалежності, щоб повірити, що країна може виплекати свого “царя-батюшку”. Але пригадаймо прик­лади “сильної влади”, зокрема на наших теренах.
“Сильний” лідер Беніто Муссоліні в Італії. Від початку свого правління запровадив жорстку цензуру та змінив виборчі методи так, що зумів зібрати у своїх руках диктаторські повноваження та розпустити опозиційні партії. Маючи повний контроль над пресою, швидко забезпечив собі імідж “Провідника”, людини, яка здатна вирішити всі проблеми. Однак “сильний лідер” аж ніяк не забезпечив “сильної держави”.
Мао Дзе-дун, Китай. Культовий вождь, пам’ятники якому стоять на площах міст, у кабінетах і квартирах громадян. Поза сумнівом, “сильна рука” і сильний лідер. За кадром – глибока, всеосяжна криза в країні, економіка ледве дихає, культурне життя і науку розгромили ліві радикали.
Іосіф Сталін, СРСР. Зайве нагадувати, що коли “батько” померли, за його труною йшли тисячі плакальників з усієї країни. Тіло генсека навіть виставили в Мавзолеї.
А ще були Адольф Гітлер, Саддам Хусейн, Фідель Кастро, Ніколае Чаушеску… Але звернімося до свіжіших випадків. Згадуваний уже Владімір Путін. Вимріяний українцями сильний лідер не допускає існування опозиційної думки. Російська опозиція не має жодних важелів впливу. У РФ заборонено малювати карикатури на вождя, складати про нього анекдоти, протестувати проти його рішень.
Леонід Кучма. Диктатором українського президента назвати складно, але зосередженість влади в його руках призвела до переслідування свободи слова, в країні процвітала корупція, прогинання нижчого перед вищим тощо. Як наслідок, виникли протестні рухи – “Україна без Кучми”, помаранчева революція тощо. Тобто самі українці не так давно активно протестували проти “сильної руки”. Тому можна припустити: якби раптом бажання абсолютної більшості жителів України здійснилося і до влади прийшов би диктатор, уже найближчим часом усередині країни відродилися б розмаїті організації борців за свободу. Але не факт, що диктатор дозволив би їм не лише боротьбу, а й саме існування.
Повертаючись до проблеми слабкої влади, хочемо додати, що причина – не у слабкості окремих суб’єктів, а винятково в нашій рідній Конституції. Після політреформи 2004 року владні повноваження чільників україн­ської держави так змішалися, що навіть найсильніший із лідерів навряд зможе щось змінити – на кожне “сильне” рішення Президента може бути не менш “сильне” рішення прем’єра. Порядок у розвиненій демократичній країні наводить не “сильна рука”, а закони.
Ірина Гамрищак

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике