Криза, попри те, що за визначенням має негативне забарвлення, прояви та результати, дозволяє робити певні узагальнення або ж навіть будувати концепції майбутнього розвитку. Реальна загострена ситуація дає змогу виявити чимало людських та управлінських характеристик, визначити, чи справді людина “на своєму місці”. Зокрема, криза як лакмусовий папірець виявляє справжню сутність багатьох керівників.
Як відомо, керувати людьми – доволі невдячна і складна справа, але така вже людська природа, що поряд із грошима та коханням жага влади є сильною мотивацією.
Уявити сучасного українського керівника нескладно. Життя дає для прикладу низку представників – не лише яскравих, а й доволі посередніх. Прискіпливіше спостереження дає змогу виявити, що принаймні на середньому та нижчому рівні підприємств, установ і організацій ці посади здобували в серйозній боротьбі. Але сучасне економічне та суспільне життя не дає великої надії на спокій – у динамічному світі легко втрати позиції.
Коли настає криза або лише її передвісники дихають у спину, відчуття небезпеки зростає. Відтак поведінка багатьох керівників, залежно від внутрішньої мотивації та власних моральних якостей, діаметрально відрізняється. Свідомі та кваліфіковані спрямовують зусилля на боротьбу з кризою, міркують над одвічним питанням “як бути, що робити?” Непросто сформувати концепцію розвитку, коли усталені прийоми роботи дають збої, міліють джерела ресурсів, а клієнти немов змагаються у спробах несвоєчасної оплати. Непросте це завдання – вести корабель у штормовому морі.
Для більшості кар’єристів і пристосуванців криза – це чудовий час показати, хто в домі господар. Скорочення кількості працівників, зменшення тривалості робочого тижня, постійна загроза звільнення – хіба це не чудові способи деморалізації працівників. Посилимо контроль, підвищимо вимогливість, надамо додаткові навантаження – терплячий витримає, бунтар видасть себе. Чим не селекція слухняних і безмовних? Але головний інструмент формування тотальної покори – радикальне зменшення заробітної плати. Обмежити всі додаткові виплати, зменшити до мінімуму систему преміювання – головні інструменти економії в бездарних керівників. Де природа такої поведінки і до яких наслідків вона призводить?
Ви будете здивовані, але теоретичні, так би мовити, витоки такої поведінки слід шукати ще в початковому періоді розвитку економічної науки. У VIII столітті у світ вийшла доволі оригінальна праця священика Томаса Мальтуса “Досліди про закон народонаселення”, в якій, як згодом з’ясували, перекручуючи і дещо неправильно інтерпретуючи дані, він доводить – людству загрожує криза. А причиною кризи є надмірна “плодючість” робочого люду, швидке зростання населення, за яким не встигає розвиток економіки. Відтак Т. Мальтус і його послідовники цинічно “обґрунтували” можливість суттєвого обмеження доходів і життєвих ресурсів простого люду. Концепція заробітної плати “за Мальтусом” полягає в тому, що її рівень не може бути вищим прожиткового мінімуму.
Пригадайте бурхливі перипетії навколо мінімальної заробітної плати в Україні. Прислухайтеся до розмов у транспорті та на роботі. Як бачимо, Т. Мальтус, не усвідомлюючи того, полишив багатьох послідовників. І не біда, що ці прихильники твердження “собі, коханому – все, людям – що залишиться” насправді, може, й не знають про злого генія економіки. Натомість його ідеї та постулати вони втілюють послідовно і наполегливо. Криза - як маленька війна, а на війні – як на війні.
Економічна історія, перебіг світового економічного процесу підтвердили повну неспроможність теорії Мальтуса. Цивілізований світ усвідомив, що економити на працівниках – це остання справа, та ще й доволі небезпечна в соціальному плані поведінка. Можливо, наші керівники візьмуть це до уваги?
Юрій Губені – доктор економічних наук, професор
Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Ідеї Мальтуса живуть і перемагають"