Криза... з присмаком прибутку

У сільському господарстві, як і у футболі, політиці та погоді розбираються всі. Тому ще один коментар не зашкодить суспільству, а лише поповнить ерудицію цих усюдисущих всезнайок і нострадамусів.
Видається, для чого писати про сільське господарство, коли ситуація там, схоже, відома всім – глибока криза, втрачені можливості та незасіяні поля. Але ні, писатиму про те, чого неозброєним оком не видно. А оскільки не писатиму на майже звичну страшильну тему “глибокої кризи, яка огортає наше село”, а спробую торкнутися паростків світлого майбутнього, то, напевно, цей матеріал не для прихильників О. Ткаченка або Н. Вітренко. Найперші мої слова – до потенційних інвесторів. Бо якщо уважно придивитись, аграрна сфера Галичини стає вигідною сферою інвестицій. І це не лише з тактичних, а й із глибинних стратегічних міркувань.
Про кризу в сільському господарстві написано багато. Настільки багато, що навіть ті, хто насправді є “героями реформування сільського господарства”, тепер воліють говорити про якихось міфічних “горе-реформаторів”. Сумний факт, але наша аграрна реформа не має своїх “батьків-фундаторів”. Позаяк завжди був палким прихильником аграрної реформи, а наші наукові розробки із цієї тематики щільно припадають пилюкою на полицях наукових і владних бібліотек, то почуваюся “реформатором”. Звичайно, було б краще, якби до цих розробок прислухались у владних кабінетах, однак для цього ще, мабуть, не настав відповідний час. Адже навіть міфічним випускникам “Гарварду й Оксфорду”, яких хотіли запросити до влади, дали змогу реалізувати себе в бізнесі. Перевагу надали “свіжим обличчям у політиці” І. Плюща чи Я. Кендзьора. Отак собі існуємо, наука і влада, за влучним висловом когось із великих, “як мухи й котлети”: мухи осібно, й котлети осторонь.
Поза звичним нашим очам краєвидам на селі можна побачити ознаки того, що в сукупності дає підстави стверджувати, та навіть вигукнути – “криза завершилась”. І де – саме у Львівській області. Де все починалося, там усе і сталося. Незалежно від того, як відіб’ється аграрна сфера від нокаутуючих ударів подорожчання енергії та пального, видається, вона вже подолала найгірші часи. Можливо, цей вихід із кризи не такий ефектний, як вихід із піке військового літака, проте так уже влаштоване сільське господарство. У кризу воно входило повільно і тривало, насолоджуючись тоді ще не знайомим фінансистам інфляційним прибутком. Галузь за галуззю входили в негативну динаміку, а село вперто ще тримало якісь відсотки понад 100. Причин тому багато, і чи не найважливіша з них – те, що все можливе вчасно віддали у приватні руки. Десь через паювання і звичні процедури поступової деструкції колишніх колгоспів, а десь – через міцних господарів, які, прикрившись захистом усіх, зуміли зберегти потужні та менш значущі аграрні підприємства. Наприкінці передкризового 1990 року на Львівщині сили приватних виробників і сільськогосподарських підприємств завмерли на позиції 50:50. Далі підприємства втрачали позиції зі швидкістю звуку, у 2003 році виробляли лише 9,3% аграрної продукції. Але вже зараз тенденція змінилась у зворотному напрямі – підприємства починають набирати ваги. 2005 року вони виробили понад 12% сільськогосподарських товарів. І це стійка тенденція, яку цьогоріч підтвердять іще вищі показники.
Поступово, тільки-но всі учасники складної сільськогосподарської виробничої системи усвідомили, що вони є агробізнесом, тому повинні керуватись у своїй діяльності абсолютно новими принципами й підходами, – крига почала скресати. Значну роль відіграла держава, яка болісно, проте все ж позбавила себе ролі “доброго й усезнаючого батька”. Щоразу важчими ставали наші портмоне, тому й наш реальний споживчий кошик поступово ставав важчим і різноманітним. Значна частина грошей у країні шукала свого застосування. Чому б усі ці чинники, які “дозріли” на Львівщині з деяким випередженням (хто сміявся з нашого початку?), не могли почати свою тиху й невпинну діяльність? Придивіться, лише впродовж 2000-2005 років економіка аграрного сектора Львівщини демонструє дивовижні зрушення. Валова продукція зростає майже на 8%, і якщо врахувати, що більш консервативне тваринництво ще затрималось у підйомі (десь на позначці 1360-1350 млн. грн.), то рослинництво дало приріст у майже 19%. За радянських часів уже була б нагода роздавати ордени. Тепер реалії інші, нагороди дають або за заслуги, або за гроші. Однак злі язики брешуть, що в першому випадку треба платити.
Однак це ще не всі звитяги, бо найважливіші з них – не у виробничій, а в економічній площині. Позитивні зрушення найбільш відчутні в найбільш очікуваному та найбажанішому секторі виробництва – серед сільськогосподарських підприємств. Це нічого, що їх в області залишилося небагато, близько 400. Як кажуть, нас мало, але ми в тільняшках. Середнє підприємство, якщо так можна висловитися, виглядає так: 570 га орендованої землі в межах одного-двох сіл, 43 працівники, на 5,2 млн. грн. основних засобів, і головне – близько 160 тисяч гривень прибутку з рівнем рентабельності понад 17%. Це у 2005 році, цього року все значно краще! Ось де звернення до інвестора. Придивіться, якщо для вас 15-19% рентабельності – мало, то не знаю, що ще можна рекомендувати!
Рентабельними були більшість господарських товариств (рівень рентабельності – понад 19%), приватних підприємств і виробничих кооперативів, і лише державні господарства, підтверджуючи певні економічні постулати, були збитковими, на рівні -7,3%.
Школа кризи, школа ринку виявилася суворою, але ефективною. Тому підприємства, які пережили цей період, зараз є доволі привабливими для інвестицій. Ці аграрні підприємства вже знайшли себе на ринку продукції, ретельно вивірили технології, персонал та структуру виробництва. Лише гостра нестача обігових коштів, цей звичний бич аграрного виробництва, не дає селянам вдихнути на повні груди. Ті, хто спробував вкласти ресурси в сільське господарство останніми роками, не прогадали. Зрештою, придивіться до іноземних інвесторів – їхня поведінка завжди мала високу економічну мотивацію. Зараз вони часті гості наших сіл і полів.
Останні цінові тенденції дають змогу зробити висновок, що більшість звичних для нашого краю видів сільськогосподарської продукції мають шанси бути прибутковими. Упродовж 2000-2005 років, за інфляції 41%, загальне зростання цін на сільськогосподарську продукцію перевищило 50%, а ціни на овочі, м’ясо й молоко зросли більш ніж удвічі. Уже зараз прибутковим є виробництво зерна, картоплі, овочів, ягід, свинини. Уперше за багато років прибутковим стає молоко, напевно, такого слід чекати і з яловичиною. Це тенденції не одного року, тому що оздоровлення економіки сільського господарства триватиме декілька, а можливо, й багато років.
У складні ситуація постають наймасовіші особисті селянські господарства. Вони, ніби за сценарієм, свою компенсаторну та буферну роль уже відіграли. Мавр зробив свою справу, однак – що йому робити? Ринкові перетворення, які дозволять їм конкурувати із серйозними виробниками, торкнуться вибраних. Щось із багатьох важелів може спричинитися до їх вдалого пристосування. Але це будуть радше винятки. Хоча колеги науковці пишуть про “ резерви цього сектора економіки”, приміряють свитку “інтеграції та кооперації” до їхньої можливої спільної діяльності – все це видається нереальним. Світ інший, обставини інші, можливості зовсім інші. Не резерви там, а приховані проблеми. Одна з них – це низький рівень життя. Друга – це приховане, але складне до приховання безробіття.
Приховане безробіття стане більш очевидним, неприхованим. Однак інші реалії, соціальні, та дивна зараз мода “нічого не робити, але пиво пити” поставлять складне питання перед тисячами молодих людей. Сільське господарство затребує не багатьох: навчених професії, непитущих, сумлінних, виконавчих. Проте вільних рук і голів буде більше. Що прихистить їх: Італії з Польщами, львівські фабрики-заводи, нові місцеві виробництва, сфера сервісу? Тисячі запитань тисяч людей. Але до жодної відповіді ми не готуємося. Зрештою, як і не готуємо для села працівників масових професій.
Це не байки, а реальні оголошення про прийом на роботу тракториста з окладом понад 2000 грн., доярки із заробітком понад 1500 грн. Але доволі часто немає кому працювати. Працьовиті й умілі вже подбали про себе, влаштувавшись на фахову роботу в Україні або за кордоном. Заробітчани здебільшого можуть напружено й дисципліновано працювати впродовж певного періоду, часто тривалістю 90 візових днів. Далі в них настає ремісія та бажання гучно відпочити. Уже тепер на селі можна знайти багатьох чоловіків, які втратили здатність працювати. І це не бородаті старці, а молоді люди, яких накрила хвиля неробства. Не у відсутності людей річ, а у відсутності мотивації й неготовності сумлінно працювати. Складно знайти людину, яка погодилася б зміну працювати на тракторі чи на технологічному обладнанні. Та й не кожен відважиться взяти в руки обладнання ціною декілька сотень тисяч доларів.
Тому не можна сподіватися, що з появою сонячних промінців на горизонті аграрної сфери ми втратимо більшість проблем, що нас очікує загальне піднесення. Ніщо не станеться “само собою”, бо результат – лише у праці. Позитивні зрушення в економіці сільського господарства – це лише тенденції, які варто і треба підтримати. Очевидно, що аграрна політика періоду економічного оздоровлення, який лише окреслюється, вже сьогодні має бути на завершальній фазі розробки: як спрямувати розвиток аграрної сфери в європейське русло, як поєднати різношвидкісні динаміки та багатопланові структурні зміни. Головне – інституційна готовність. Ми навіть не розпочинали підготовки до цього, вливаючи нове вино ринкової економіки у старі бурдюки пострадянських інституцій.
Якби цю статтю писав Остап Бендер, він підсумував би: “Тож, панове, лід рушив!” Ось і дочекалися ми приємних звісток із наших полів. Але це повинно лише надати наснаги до роботи.
Юрій Губені – доктор економічних наук, професор, незалежний експерт з аграрної політики, мешкає в Радехові

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике