Якщо членство в НАТО, російська мова як друга державна й визнання ОУН-УПА – це чинники-лідери в рейтингу міжрегіонального розколу України, то остаточно не дають розколоти нашу державу на “два береги Дніпра” такі спільні для всіх нас і милі кожному речі, як низькі зарплати, високі комунальні тарифи, захмарні ціни на харчі, корупція в усіх сферах життя, бюрократизм і нехтування людськими правами під час справи з міліцією, судами, прокуратурою, чиновниками будь-якого ґатунку й будь-де, немає значення чи в Луганську, чи у Львові.
Рано ще ховати під федералістсько-сепаратистськими завалами єдину державу Україна, коли галичанина й кримчанина, буковинця й донеччанина єднають у спільному екстазі жахливі дороги, холодні батареї, набитий скрученими тілами громадський транспорт та ще безліч рідних і зрозумілих усім українцям речей. Тут НАТО і ЄЕП, Ричард Лугар і Черномирдін, Ханне Северінсен і Дуґін, Мазепа й Катерина, Шухевич і молодогвардійці просто блякнуть на очах, відходять на задній план та видаються чимось далеким і відстороненим, чимось таким, через що справді не варто ламати списів.
Однак цьогоріч виплив на поверхню ще один могутній об’єднавчий чинник народу України – вишикувані рядами й колами під ощадбанками обдурені радянські трударі, які сімнадцять років тому втратили всі свої потом зароблені чесні гроші і які в надії одержати хоч якісь крихти кидаються на віконечко каси, як Матросов на амбразуру, й умирають, як у бою. І донецький шахтар, який десятиліттями довбав вугілля і складав кровну копійчину до копійчини на ощадкнижку, й галицький селянин, який туди ж складав гроші від вирощених ціною власного здоров’я льох і кнурів, бараболі й капусти – всіх водночас, а саме 1991 року, пограбувала найбільша і найгуманніша держава за всю історію світу, підкорювачка тундри, тайги, стратосфери й космосу.
Гроші (для України це 80 мільярдів міцних, прирівняних до долара радянських рублів), віддані під чесне слово державі, основним пріоритетом якої було гарантування людям “упевненості в завтрашньому дні”, зникли безвісти, хоча, як відомо, у природі ніщо нізвідки не береться й ніщо безслідно не зникає. Можливо, ці кошти стали стартовим капіталом для колишніх партійних і комсомольських функціонерів – теперішніх доларових мільярдерів…
Більшовицько-тоталітарний монстр, який 1917 року прийшов до влади, пограбувавши всіх багатих, а потім за 70 років знищив у кривавій м’ясорубці сімдесят мільйонів своїх громадян, не міг 1991 року піти просто так, по-англійськи, без шуму й куражу. Відхід комунізму на смітник історії мав запам’ятатися якимось неординарним і небаченим у світовій історії шоу. Під кінець програми треба було вчехвостити таку блискучу й екстравагантну штуку, як пограбування, ні, тепер уже не багатих, а бідних і найбідніших. Людям, які кинулися за своїми грошима в ощадкаси, сказали, що найнадійніша у світі трастова фірма з назвою СРСР і з юридичною адресою Москва, Кремль зникла без сліду, як “Еліта-Центр”. А аналітики заявили: цих грошей не було вже у другій половині вісімдесятих…
Із сумом згадати про втрачені назавжди гроші, роз’ятривши душевні рани, які ніколи не загояться, змусила піар-акція уряду Тимошенко під назвою “Повернення втрачених заощаджень Ощадбанку СРСР”, хоча чесно було б оголосити про повернення однієї десятої частини цих заощаджень. Прирівнювати сьогоднішню гривню, яка дорівнює 20 центам, до радянського рубля, що тоді дорівнював 90 центам, і казати, ніби гривня, порівняно з радянським рублем, знецінилася в п’ять разів, є абсолютною дурницею, бо знецінення є принаймні десятикратне. Звичайно, уряд Тимошенко не може нести відповідальності за дії московсько-більшовицьких грабіжників із великої дороги, але не треба дурити, що віддаєш “заощадження”, коли віддаєш лише десяту їх частину. Є таке поняття, як купівельна спроможність валюти й індексація під час її знецінення. Я вже не кажу, що відтоді, як за абсолютно ідіотськими розрахунками українські економісти прирівняли рубль до гривні п’яти копійок, інфляція становить 140% і зараз мали б виплачувати принаймні 2,5 гривні за один рубль.
Але річ не в жалюгідних 140%, а в 1000% і більше. Звичайно, викривлена та спотворена радянська економіка викачувала нафтодолари через пограбування майбутніх поколінь, тому могла дозволити собі розкіш на деякі товари ставити ціни, значно нижчі від їхньої собівартості, однак простий народ це мало цікавило.
Отож, за часів СРСР літр молока коштував 20 копійок, тепер 2,5 грн. – зростання у 12,5 разу, білий хліб – 20 копійок і 2,9 грн. відповідно – зростання у 14,5 разу, чорний хліб – 16 копійок тоді і 2,2 грн. зараз – зростання у 13,7 разу, білий батон – 15 копійок тоді і дві гривні тепер – у 13,3 разу, бензин А-93 – 40 копійок тоді й бензин А-92 – п’ять гривень зараз – у 12,5 разу, м’ясо (базарне, а не магазинне, бо останнє коштувало навіть 1,7 рубля, проте його ніхто не бачив) – три-чотири рублі тоді, 30-40 гривень тепер – у 10 разів, сир голландський – 2,9-3,1 рубля. тоді й 34-36 гривень тепер – у 11,6 разу, гальба пива 22-25 коп. тоді і 2,5-3 гривні зараз – у 12,2 разу, чоловіча стрижка “під канадку” – 40 копійок тоді й щонайменше 12 гривень сьогодні – у 30 разів. І теде і тепе… etc. etc… А про нові тарифи на комунальні послуги, підступність яких іще всі сповна не відчули, й говорити моторошно.
Але є один-єдиний загадковий товар, ціна на який чомусь не збільшилася вдесятеро чи вп’ятнадцятеро. Це “опіум для народу” – вода життя (aqua vitae), по-нашому оковита. За СРСР ціна “Московської” становила 2,87, потім “Столичної” – 3,62, відтак “Андропівки” – 4,12 і нарешті в середині 1980-х горілка коштувала 5,5 рубля. Виходячи з тенденції подорожчання хліба, молока й бензину, нині півлітра мала б тягнути на 50-55 гривень, але вибачте, народ треба тримати в покорі і травити дешевим ректифікатом за сім-дев’ять гривень, бо інакше буде біда, народ почне бунтувати й ніякого прориву не вийде. Більш-менш нормальна горілка, що дорівнює за якістю колишній “Московській”, тепер коштує 30, 40 та навіть 70 гривень, але кому вона доступна? Отож оковита для посполитих зараз коштує 50-70 радянських копійок і це трохи надихає, як і те, що на секонді можна нормально вдягнутися в якесь європейське дрантя за копійки, тож життя не видається цілком похмурим і сум за втраченими назавжди заощадженнями часів СРСР стає не таким уже й пекучим.
Ілько Лемко
Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "“Ощадбанк” і оковита як чинники об’єднання України"