Дещо про суспільний капітал

Попри всі вибоїни та варті гомеричного реготу неоковирності, попри спалахи тотальної недовіри й острах повернення до авторитаризму, спостерігаємо в Україні певний поступ до громадянського суспільства.
Треті роковини Майдану засвідчили певну сепарацію в підходах до здобутого там досвіду: політики, як зазвичай, скористалися нагодою ще раз з’явитися на телеекранах, аби зблиснути здобутками креативу своїх спічрайтерів; а ті, хто мерз на площі 2004-го, мали привід поміркувати, що володіють певним важелем впливу на надто свавільних провідників. Це, як на мене, є найважливішим суспільним капіталом нації інтересів (поняття політичної нації, і я вкотре на цьому наголошую, – це щось із царини владоможних витівок).
Поза тим, Френсіс Фукуяма, пишучи про безконечну глобалізацію, визначив для себе, що “суспільний капітал – це здатність спільноти до роботи в групах та організаціях, заснована на спільній системі цінностей. Суспільний капітал так само є підставою сучасної політики”. Спільна система цінностей – це спільний інтерес, а він є “правомочним” що в Україні, що в Африці, що у Штатах.
До слова, можна цілком уважати, що середовища владних еліт уже давно збудували для себе “демократію”, позаяк немає міцніших союзів, аніж клани, засновані на економічних пріоритетах, особливо коли витоки цих утворень лежать у часах “дикого капіталізму”. Нічого дивуватися – українські верховоди, як і решта провідників на терені СНД (за винятком, може, прибалтів), є прямими нащадками комуністичних номенклатур, які успішно збудували собі “світле майбутнє”, коли довкола їхніх бюрок іще шаленів феодальний соціалізм.
На групову атомізацію демократії як процесу і як явища вказує також Макс Вебер, киваючи, і це вже звично, на досвід США: “Колись і нині ознакою специфічно американської демократії є те, що вона не була хаотичним звалищем індивідів, а спільнотою хоча й замкнутих, зате добровільних спілок”. Причому, і наразі дрібний досвід України яскраво засвідчує це, такі добровільні альянси завжди конфліктують поміж собою, змагаючись, – які за владу, які – проти цієї влади; певні середовища постають в обороні своїх прав, інші – щоб ті права можливо було зневажити… Власне кажучи, так формується громадянське суспільство, покликане бути противагою, гальмівною уздечкою проти зазіхань держави на вольності та потреби її джерела.
Конфлікт між цими двома полюсами є неминучим. Держава кровно зацікавлена в подрібненні, розпиленні громадянських альянсів, це продиктовано елементарним інстинктом самозбереження. Держава ставить собі за мету доконечну ієрархізацію суспільства, натомість громадянські союзи прагнуть до множинності центрів впливу. Однак і минуле є добрим уроком, ієрархізація не буває абсолютною панацеєю, яка могла б забезпечити вічний комфорт тим, хто править. Токвіль свого часу зауважив, що коли почалася французька революція, у Франції не знайшлося й десятка осіб, спроможних діяти в порозумінні та захистити свої інтереси, не апелюючи по допомогу до центральної влади.
Тобто йдеться про дилему, яка неодмінно постає перед демократичними режимами: або толерувати громадські ініціативи, намагаючись розумно “очолити пиятику”, або ж працювати руками “азефів”, зіштовхуючи поміж собою особливо активних неформалів, провокуючи конфлікти в їхніх середовищах, сіючи підозри у співпраці з владою, в подвійних стандартах тощо. Це добре вдавалося Кучмі, але хто відважиться назвати час його правління розквітом демократії? З іншого боку, така держава виглядає легковажним розтринькувачем суспільного капіталу, а такі зазвичай закінчують борговою ямою.
Ігор Гулик

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике