Уявімо собі неспокійне XVII століття. “Прибився на змиленому коні, зіскочив перед гетьманом. На ньому не було лиця – лиш очі жаріли вигаслими вугликами”. Якщо очі – дзеркало душі, і ми ще поговоримо про них в “Органіці людських чуттів”, то лице – зовнішній лик, фізичне обличчя божественного.
Людський “твар” сотворений подібно, як у тварини, а все ж у нерозривній єдності чи й одності саме вищої, ба й тоншої одухотвореної природи, з особливою душевною “підсвіткою” – йдеться-бо про цілість і повноту духовного відображення або й преображення. Жодне обличчя не безличне, а наголошено індивідуальне. Лице не виміряти якимись уніфікованими стандартами краси. Коли ж людина маскується, фальшивить, лицемірить, натягає на себе машкару, маску, – лице називають “личиною”, бо така підміна “не до лиця”, “не личить”, “не пасує” чистому духовному світообразу. Юне лице “горить”, “пашить” нерозтраченою енергією і здоров’ям, вогнем та рум’янцем. Із нього можна й “води” напитися – таке гарне! Про невигублені особистісні риси, зокрема й гідність, кажуть: “має своє лице”, а про негарні вчинки – “втратив лице”. “Важливо також “не вдарити лицем” у грязь-болото! Вилицювати”, “перелицювати” – дати ляпаса, мовляв, “май лице!” “Безличний”, “безликий” – безособовий, безсоромний. Про посередніх поетів мовлять: “сірі, всі на одне лице”. Неуникне зіткнення називають “лицем у лице!” Перед лицем, чи то пак образом небезпеки, спокою гармонії, Бога, Народу людина мобілізує свої внутрішні резерви. Лице – ознака людської Особи, живе свідчення особистості, створеної на образ і подобу Особи Божої. Може, тому слова “людина”, “ляля”, “лице” починаються на “л”. Первосклад “л-ль-ель” у світових мовах та релігіях позначає божество. Личко – біле, рожеве, рум’яне, кругле, миловидне, як намальоване, як вилите. Із лиця – викапаний батько. Або – мати. Лице вимовне, просвітлене, надхненне, чисте, живе… Лексема лицар містить і лице, і царство. Погано, якщо лице – облудне, брехливе, відьмацьке. “Лице” синонімічне до “обличчя”, яке може бути “расове”, “свіже”, “витесане з каменя”, лобате, смагляве, нервове, спокійне, втомлене, змарніле, вродливе, красиве, правильне, розумне, шляхетне, чарівне, світле, ангельське, добре, довірливе, горде, добродушне і… простодушне, одухотворене і придуркувате, байдуже, ніяке, сонне, мертве, скорботне, спотворене та радісне, щасливе, чесне. Обличчя може бути не тільки янгольське: це й образ, однак і морда, пика, рило, писок. Звідси й вислови “мордате обличчя”, “свиняче рило” й інші. Передній фасад людської парсуни від підборіддя й лиця плавно переходить до випуклого лоба, який вивершує зрячий образ голови, її головну частину, хоча все відносно: можна чути чи відчути небезпеку й потилицею або й усім тілом! Якщо лоб округлий, то чоло – його прямовисна “таблиця”, своєрідний паспорт людини розумної. Відповідно, лоб має протилежні оціночні характеристики (від позитивних до негативних), а “чоло” – майже всуціль позитивні. Людина працює “в поті чола”, вільний чоловік “не схиляє чола”, найкращі з найкращих стають на чолі війська чи громади, очолюють народні рушення, зрушення, заворушення. На чолі “написано”, що людина думає. Під час невимовного смутку або статечного пошанування “клонять” або “хилять” чоло. Сильна просвітлена людина ходить із високо піднятим чолом, “убиті” горем усе-таки “піднімають чоло”. “Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику!” – шанобливо кланяється герой Пантелеймона Куліша. “Не мати за чоловіка” (за людину) – чи не крайня зневага. Часом чоло називають лобом. На лобі теж “пишуть”, але більш іронічно. “Лоб до лоба”, “лобом у лоб” виповідають щось бараняче, дурне, заповідають сварку чи й бійку. “Мідний лоб” – у впертого пустодзвона, нетямущого пустобреха чи просто дурня. Очі “лізуть” на лоба від страху чи й здивування. “З-під лоба” дивляться розсерджені та недовірливі. Буває, що й брови лізуть на лоба. Набити ґулю можна також не деінде, а таки на лобі. “Стукнутися лобами” виражає пренеймовірну можливість інтерпретацій, як і “вдарити лобом об землю”. Попри іронічність, “золотий лоб” уособлює те саме, що й “мати лій у голові” чи, скажімо, “макітру розуму”. Словом, не в лоб, так по лобі! На дурного кажуть “лобас”. “Лобко”, “лобань”, “лобатий” можуть бути і дурними, й мудрими. Лоб і лице пов’язують із луб’ям і ликом, але цей зв’язок доречний тільки як визначення зовнішньої поверхні (кора, шкіра), адже “лоб” позначає також крутий схил, вертикальну таблицю, певну випуклість, округлість, підвищення, вивищення, а “лице” – божу сферичність, лик божий: це ЕЛЬ! Тут ми й помандруємо головною кулею, чи пак лобом – високим аж до потилиці – все далі й далі. Туди, де сходяться лисий і кучерявий: еге ж, “із лисим добре жити, як прийдеться до вечері – не треба світити!” Отже, потилиця – задня частина голови над шиєю. Зашийок, гамалик, карк, тім’я – всі вони позначають майже одне, але з нюансами! Якщо лице презентує духовний світообраз душі, її зовнішній вираз, то потилиця, як мені видається, по той бік лиця. Недаремно ж “випихають у потилицю”, женуть “у три шиї”, “шию мию, купаюся”, “дають по потилиці”, б’ють ще й женуть “у потилицю”, відважують потиличника чи потилишника, годують потиличниками, а то й заходять у потилицю – не лицем у лице, а в тил. Та й автор, скажу вам, не в тім’я битий: це ж вершок усього розсудливого ще й із горбиком пристрастей! “Грушку” дають, тобто викрешують злегенька на дитячому тім’ячку, може, й тому, що там збирається леп, і ця частина голови найбільш вразлива, вразлива до року, а повністю твердне після трьох літ. Дотепер пам’ятаю добрий татів погляд, усмішку й слова “дам ти’ дулю!” Колись ці слова могли означати “дам ти’долю!” Завмираю, втягаю голову у плечі, а він креше на чубку “іскри” грубим пальцем – за сонцем, досередини… Хто мав дітей, знає, що є велике верхнє тім’я і маленьке потиличне. Там темне й світле сусідують, ще й куля ділиться на лівосторонню і правосторонню півкулі. Ось що ми вичитали на лиці та по той бік лиця, а можна було б і в голову заглянути, що там “вариться”. Колись я іронізував, що голову тра’ берегти – буде чим горіхи бити: можна й цвяхи! У нашому народі ціниться “бита голова” (“за битого двох небитих дають”, “битий жук”, “стріляний горобець”), словом, бувала людина. Добре, якщо “голова варить” або як хто “має голову на плечах”. Гірше, якщо хтось має “порожню макітру” або в когось “немає клепки” чи “царя в голові”. Буває, “голова йде обертом” (кругом, ходором) “аж гуде”… Причини тут різні. Загалом народ скаже, як зав’яже: болить голова – йди до церкви! Тим часом голова ще й “морочиться” (паморочиться), “макітриться”, “туманіє”, “чманіє”, “туманиться”, “розвалюється”, “тріщить”, “розривається”, “репається”, “розбухає”, “пухне”… Зле, якщо голова “дірява”, “капустяна”, “необачна”, “пуста”, “порожня”, “пустопорожня”, “затуркана”, “без царя”, “без третьої клепки”. Не зле, як є “своя голова на плечах” і “не позичений розум” або в кого “золота голова”, світла, просвітлена, розумна, творча, твереза, а не “дурна” чи “дубова”, “набита клоччям” (половою, соломою, тирсою). Моя мама казали татові: “Обстрижи ’го, бо вже більше волосся, як голови!”
Антропометричні виміри (образ і формула людського черепа), як правило, вказують на расову приналежність, хоча, якщо відбуваються несумісні перехрещення чи психологічні перепади у кшталтуванні та “поведінці” внутрішнього “я” чи формуванні сенсорних параметрів виду – ці відібрані, вибрані, гармонійно підібрані риси раси неминуче нівелюються: відбувається виродження Божого Образу в людині. Тут іще море роботи антропологам, народознавцям, біологам, аби нам замудру голову (лоб, казан, макітру або й макотирю, довбешку, главу) скоропостижно не втеряти, чи пак стеряти через “дурний розум”!
Богдан Чепурко – письменник, мешкає у Львові
Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "По той бік лиця"