Постмодернізм та іже з ним – 1

Постмодернізм має низку визначень, трактувань і варіацій. Перед тим, як звузити його до літератури (а відтак і до власне поезії), варто поглянути на деякі загальні окреслення.
Упорядники-редактори “Енциклопедії постмодернізму” Чарлз Е. Вінквіст і Віктор Е. Тейлор визначають хронологічні й дефінітивні рамки постмодернізму: “Прийнятий як літературний термін наприкінці 1950-х років, постмодернізм знайшов значно ширше застосування як термін критичний у 1980–1990-х роках і сформувався як значуща культурна, політична й інтелектуальна сила, що визначає нашу епоху. Визначення постмодернізму коливаються в межах від еклектизму та монтажу до неоскептицизму й антираціоналізму. Постмодернізм у своєму суперечливому, іноді хибно спрямованому та розмаїтому розгортанні постійно кидав виклик нашому розумінню єдності, суб’єктивності, епістемології, естетики, історії та політики”.
Нижню історичну рамку українського постмодернізму визначила Тамара Гундорова у своїй книжці “Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн”: “Про постмодернізм в українській літературі заговорили на початку 1990-х, хоча з’являється він раніше, ще в середині 1980-х. Ішлося про появу нової літератури, іронічної, видовищної, котра пародіювала ідеологічні кліше, відроджувала форми барокової гри, озвучувала новий маскарад персонажів і ролей”. Загальне визначення постмодернізму компактно сформульоване у свіжій “Літературознавчій енциклопедії” (автор-упорядник Юрій Ковалів): “Постмодернізм – цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціального та національного середовища комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від класичної та некласичної (модерністської) традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття ХХ століття”. Варто зазначити: загалом потрібно розрізняти постмодернізм як художній напрям у літературі і як теоретичну рефлексію на це явище, тобто специфічну літературознавчу методологію. Хоча власне в постмодерністському ключі, на мою думку, художня практика може зливатися з методологічними постулатами. Пояснювальна проза (та, зрештою, не обов’язково проза) методологічно може дорівнювати розгляненим текстам.
Основні риси й механізми творення постмодерних текстів визначили Тамара Денисова й Галина Сиваченко у своїй спільній статті: “Постмодерністична творчість являє собою естетичний плюралізм і амбівалентність на всіх рівнях: повноту уявлень без оцінок, культурологічне метапрочитання і співтворчість митця і реципієнта, синкретизм, міфологічне мислення, творче використання будь-яких традицій, іґнорування причинно-наслідкових зв’язків при конструюванні творів, опертя на принцип гри, інтертекстуальність. Уривки культурних кодів, форма, фрагменти соціальних ідіом – усі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона становить спільне поле анонімних форм, походження яких зрідка можна виявити, несвідомих чи автоматичних, поданих без лапок, цитацій”. Основні засади постмодерної поезії виправдано суб’єктивно й зі становища широких поглядів виклав Девід Кліпінґер. Він подає таке визначення: “Постмодерна поезія – це поезія після модернізму, поезія, яка пориває з традиційною лірикою і зосереджується на темах суб’єктивності, теорії, процесу, мови та текстуального значення”. Зразковими, так би мовити, постмодерністами є поети угруповання М=О=В=А (L=A=N=G=U=A=G=E): Чарлз Бернстайн, Лін Гейджиньян, Рон Силімен і Сьюзен Гоу.
Занадто, мабуть, акцентуючи на ідеологічних і суспільних нюансах, Д. Кліпінґер зазначає: “Їхня поезія демонструє, як значення змінюється й упаковується, і вона є не лише місцем ідеологічної критики, а й також чинить опір тенденції до змін поезії в капіталістичному суспільстві. Внаслідок цього поети М=О=В=И та інші поети-постмодерністи часто перебувають у прямому протистоянні інституційно підтриманим концепціям поетичного канону або традиції. Крім того, багато поетів-постмодерністів також чинять опір вузькому і наївному уявленню про поетичну форму, репутацію та естетику, що й далі лежить в основі традиційно ліричної та більшості установчо оцінених програм поезії”. Щоправда, зараз такі часи, коли й поети-постмодерністи здобули інституційну репутацію і суть установчо оціненими. Та менше з тим, адже найважливіше – якими є результати їхньої творчості.
Постмодерний вірш так чи інак мусить навіть нехотячи бути інтертекстуальним, а про деякі його риси мовить Кліпінґер: “Постмодерністський вірш дуже відрізняється своїм виглядом від традиційного вірша (тобто сторінка більше не містить у собі акуратно виготовленого поетичного факту, а є радше тим місцем, де поет працює з якоюсь конкретною темою): постмодерністський вірш – це пастиш із прози, цитат та поетичних рядків, що черпають свій зміст із широкого діапазону інтересів і тем, а поет-постмодерніст висуває на перший план той факт, що поетичний твір (як і сам поет) вплетений у мережу зв’язків з іншими текстами, ідеологіями, жанрами та поетами”. З дечим із цього визначення можна було б сперечатися; зокрема, постмодерний вірш не обов’язково мусить кардинально відрізнятися від вірша традиційного в його розмаїтті варіантів утілення в текст. Якщо таки розрізнятимемо вірш традиційний і постмодерний, то їх вигляд, їх формальне вирішення можуть цілком збігатися, можуть варіюватися в довільний спосіб.
Іван Лучук

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике