Критична маса... ...і позакритична одиниця

Усім відомо: коли існує певна критична маса, достатньо незначного стимулятора, детонатора, поштовху, щоб усе вийшло з рівноваги – почалася ланцюгова реакція ядерного поділу, від резонансу почалися незворотні деформації конструкції, кола безмежно далеко пішли по воді, з гір зійшла руйнівна снігова лавина чи селевий потік.
Знаємо також, що все на Землі перебуває у відносній і динамічній рівновазі. Чули казки, що незначними силами, заткнувши пальцем дірку в греблі, можна врятувати або, запаливши одного сірника, зруйнувати місто. Все залежить де, коли і в якому місці прикласти це незначне зусилля і яким воно буде – добрим чи злим, руйнівним чи творчим.
Якщо штовхнути снігову кульку по схилу, то, можливо, снігова лавина, розтопившись у долині, утворить масу води, потрібну для рослин і людей. А якщо вона пройде лісом, наробить шкоди – змете й потрощить чимало чудової деревини. Так само з будь-якою стихією.
Але зовсім недослідженими і невивченими залишаються непідвладні фізичним законам стихії людських душ. Як багато є тих, що різними способами впливають на них, не боячись, що, можливо, вже утворилася певна критична маса енергій, яка при вивільненні зможе перевести “найвище творіння природи” – людську істоту – на інший рівень і витворить із неї щось настільки неочікуване, що засяє всесвіт від радості (достатньо лише незначної похвали та підтримки чи доброзичливої посмішки, ймовірно, невидимої для інших), або ж від огиди здригнеться пекло (за певних обставин достатньо єхидної посмішки знущання).
Всі видимі прояви й симптоми вказують, що людство на межі свого існування і, як ніколи, близьке до апокаліпсису – зміни космічних епох. І саме від певного поштовху залежить, чи перейдемо ми як вид у нову епоху і в якій якості – в епоху вищого божого порядку й гармонії чи канемо у хлані зла, поповнивши одвічний холод і хаос.
Ніхто, крім Господа, не може побачити роботу душі. Не можна земним судом судити Сина Божого, як жодною зброєю не можна відвести меча Господнього.
Хіба холодний людський закон чи найдосконаліша на землі конституція може впізнати чи визначити неосудного? Чи це може зробити чисте серце? Чи може титул, орден, звання, куплені чи присуджені владцями, підняти до себе людину, яка його носить? Мабуть, навпаки – ница й нерозумна людина занизить і спаплюжить незаслужено надане їй звання. Незаслужені нагороди девальвують самі нагороди.
Чи ж не варто полюбити не квітку, що яскравими пелюстками милує око, а чорну землю, яка може породити мільйони різноманітних квіток? Чи ж не варто діві полюбити господаря, який тримає лад між своїми підданими, хоч і не гарний лицем, бо захистить її у кожній негоді, а не слугу-красеня, що обмовляє сусіда, щоб відвадити її від нього.
Чи ж не варто нам очистити свою душу і прийняти в цьому храмі самого Господа, воздаючи йому хвалу, як учили батьки наші, а не слухати проповідників, що говорять іменем Божим, який начебто їх послав гласом Господнім на землю. Навіщо нам слухати слуг, які користуються механічними, матеріальними засобами техніки, що допомагають їм підсилити свій голос, якщо господар має стільки сили, щоб увійти до кожної душі та промовляти до нас нашим сумлінням.
Чи не розумніше припустити, що пробитися до наших захищених від злого душ хоче не син світла, а син темряви, бо засоби, якими він користується, є надто механічними, земними та примітивними.
Тож, напевно, хтось дуже хоче нас вивести з рівноваги й обіцяє за це дуже багато, аж до царства небесного, але дуже схожого на наші земні царства, лиш трохи прикрашене. Та мудрий знає, що на землі найвище царство – це радісні, люблячі, розумні очі, а благодать царства небесного не в змозі ми осягнути вбогим нашим земним матеріальним розумом. Інакше, чи ж варті б величі його були незмірні незглибимі Христові муки, інакше, чи можлива була б офіра Василя Стуса, якби не його світла віра, гідна царства небесного.
Чого варті найвищі земні премії, якщо премію Нобеля присуджують шовіністу Солженіцину і не присуджують офірному світильнику людства Стусові, бодай посмертно. Якщо є премія, яку не присуджують посмертно, це означає, що засновники її не вірили в потойбічне життя, не вірили в Бога. Чого тоді варта ця премія, хоч би й була підперта скарбницями Креза, Соломона, Рокфелера й Онасіса. І чи варто старатися про цей, так званий міжнародний престиж. Думаю, що престижніших премій на землі, ніж премії імені світлих геніїв людства, позакритичних одиниць – Т. Шевченка, В. Стуса, Дж. Лондона, які весь біль ближніх, як і Христос, прийняли на себе, просто не існує.
Георгій Лущак – архітектор, мешкає у Львові

Источник: ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА | Прочитать на источнике