ЯК ЖИВЕ ПІДПІЛЬНИЦЯ НІНА МУШИНСЬКА У БУДИНКУ ПРЕСТАРІЛИХ

Вона знала, що таке щире кохання. Вона знала, що таке справжнє сімейне щастя. Напевне, тому йдуть до неї віршовані рядки — чисті, щирі, іронічні, любовні й патріотичні.

Восьмидесятисемирічна Ніна Мушинська прожила в щасливому шлюбі 59 років, виростили разом з чоловіком Казимиром трьох дітей. Має вісьмох онуків. А доля розпорядилась так, що доживати віка Ніна Григорівна подалась до будинку престарілих.

…У травні 1941 красуня Ніна й статний Казимир обручились. Готувались до весілля — а тут війна. Подались обоє в Якушинецьке підпілля. Їздили з концертами, виступали й одночасно виконували завдання. Разом з іншими підпільниками палили мости, шкодили водопостачання в с. Коло-Михайлівка, що біля ставки Гітлера; переховували зброю, щоб переправляти в Янівський Чорний ліс, де був штаб партизанів… Усе пам'ятає Ніна Григорівна із того лихоліття, а найбільше те, як немов помирали від хвилювання одне за одного, коли ходили на завдання.

Їм судилося пережити ту війну. Напевне, тому і вміли цінувати життя і долю, за те, що зберегла й подарувала їм одне одного.

Жили, як і більшість: працювали, ростили дітей. Головне — берегли ту священну чашу — сім'ю. На золоте весілля написала Ніна коханому чоловікові пісню й вірш. Прочитала перед гостями, Казимир заплакав.

— Чому ти плачеш, не радий, що прожив зі мною 50 років? — запитала з притаманним їй тонким гумором. Він лише пригорнув її до себе, не соромлячись гостей.

Через дев'ять років Казимир покинув її: пішов у вічність. З того злощасного 2000-го року й почались не лише важкі випробування, а й страшні втрати. Через рік після смерті чоловіка, у 2001-му померла невістка, в 2003 -му — донька, в 2004 -му — син. Залишився син-удівець з купою своїх болячок, онуки. Ніна Григорівна жила з однією з онук — дочкою дочки. Важко хворіла, погано себе почувала. А коли онука вийшла заміж і народилась дитина, вирішила, що важко буде онучці ще й за хворою бабусею наглядати. Нікому нічого не сказавши, сама потихеньку зібрала документи й оформилась в будинок-інтернат геріатричного профілю. Живе тут з квітня минулого року. Крім онучки, провідує її ще й похресник. Але звикати до нового місця за лічені дні ще нікому не вдавалось. Хоча Ніна Григорівна не жаліється, каже, немає на що, тим більше, що з часом звикнеться і все перемелеться. Затишно їй тут, розуміють, шанують і доглядають. І сусідка по кімнаті попалась така, як вона омріяла у своєму вірші. Мала ж, нарешті, хоч у чомусь усміхнутись удача. Адже нехай крізь терни, але йде вона до того, хто зберіг багато світла в душі.

Залишило їй життя спогади, але багаті, а ще — роздуми та вірші.

- Зір падає та пишу вірші, щоб не плакати, щоб відігнати від душі тугу — стає легше, хоча знаю, що вони вже нікому не потрібні…- зітхає, перебирає пальцями, а швидше гладить записи, котрі першими під руку попались, щоб почитати для несподіваної гості з газети.

— Пишіть, Ніно Григорівно, пишіть, хоча б тому — а це чимало — що ви знаєте, що таке щастя і справжня любов…

— Любов... У першу чергу - це повага. Це коли не звертаєш увагу на негаразди, коли миришся з особливостями характеру, бо ми ж усі різні. От я завжди була життєрадісною, душею компанії — я ж у художній самодіяльності виступала і мій чоловік ніколи мене не ревнував, не осмикував, не «показував», де моє місце. У житті всього буває, немає такого, щоб усе гладко було. Буває і Казимир мій прийде напідпитку — я не чіпала, нехай проспиться, з ким не буває. Я раділа з того, що дбав і старався для сім'ї, — ділиться Ніна Мушинська, все ще красива як зовні, так й своєю душевною чистотою, спогадами, помислами та любов’ю до слова.

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике