"ЗЯТЬ У МЕНЕ НАЙКРАЩИЙ, от тільки сала не їсть!"

Калинівка стала другою батьківщиною для палестинця із cектору Газа Аладіна. Тут він не лише працює лікарем, а й знайшов собі дружину-українку.

Про те, що у Калинівській ЦРЛ працює іноземець, та ще й палестинець, я дізналась випадково. Зателефонувала у травматологічне відділення, щоб домовитись про інтерв'ю. Аладін ( скорочено його називають Алаа — авт.) одразу погодився зустрітись.

Перше, що мене здивувало, говорив він українською. І досить непогано, я вам скажу, у нього це виходило. Деяким чистокровним слов'янам ще повчитися треба було б такій вимові.

- За 14 років, які живу в Україні, вивчив, — пояснив чоловік. — Пригадую, як вперше у 1995-му приїхав сюди, то жодного слова українською не знав, хіба що «Добрий день!» і «Дякую!» Та згодом освоївся і помаленьку почав звикати говорити по-іншому. Незвично було, бо в арабській переважають приголосні і наголоси відрізняються. А тут м'яко так, наче співаєш. Та й неповага це була б до українців — жити на їхній землі і спілкуватись чужою мовою.

Алаа приїхав з сектору Газа. Він — найстарший у своїй багатодітній родині, де, крім нього, ще двоє братів і четверо сестер. Батько працює інженером на будівництві, а мама вчителює. І хоча мало що на той час вони знали про Україну, бо всі пам'ятали лише СРСР, але таки благословили сина і підтримали його рішення.

Він ступив на нашу землю пізньої осені.

- Це був мій перший шок, бо вперше у житті побачив сніг і відчув холод, — пригадує 33-річний іноземець. — У нас клімат абсолютно інший. Гардероб не був пристосований до мінусової температури, то довелось повністю його обновити.

Аладін таки вступив до Вінницького медуніверситету, але тут навчатись йому не судилось, бо одразу перевівся у Чернівці. Просто там зарахували до вузу його рідного брата. Так би мовити, за компанію. Тим більше, на чужині важко самому, а тут рідна душа. Палестинець вважає, що то була воля Аллаха, бо саме у Чернівцях зустрів кохання свого життя — майбутню дружину Зою.

Їхні вузи були поряд. Вона у педагогічному опановувала спеціальність дитячого психолога. Якось відпочивали на спільному студентському майданчику.

- Дівчат тоді була багато, — трохи ніяковіючи, розповідає Алаа. — Але я одразу виділив її із загалу. Знаєте, щось таке близьке серцю відчув. Звичайно, мене, як кожного нормального чоловіка, вразила її неймовірна краса. Тоді вирішив, що буде моєю.

Та й Зої хлопець сподобався, щоправда, своєї симпатії вона не виявила. Це ще більше розпалило почуття іноземця. Вони багато спілкувались, гуляли містом і... дедалі більше розуміли, що вже не можуть один без одного. Батькам дівчина нічого про екзотичного залицяльника спочатку не казала, боячись їхньої реакції. Родом вона із села Комунарівка Калинівського району. Та шила у мішку не сховаєш. Мама помітила, що донька часто з кимось годинами говорить по мобільному і називає дивним ім'ям. Під час відвертої розмови правда відкрилась.

- Навіть не знала, що порадити, — каже Марія Олександрівна Яремчук. — І злякалась, бо всіляке кажуть про тих арабів, а з іншого боку бачила, яка Зоя щаслива. Порадились з чоловіком і попросили, аби запросила хлопця на ближче знайомство.

На той час вони зустрічались уже три роки і вирішили побратись. Зоя зателефонувала коханому і передала волю батьків. Не відкладаючи, того ж дня він виїхав з Чернівців робити пропозицію руки і серця. О четвертій ночі прибув у Комунарівку. Пригадує, що дуже хвилювався, як його сприймуть. Але коли побачив щирі посмішки, то полегшено зітхнув. За кілька днів вони розписались. Пишного весілля не було — скромна вечірка. Щоправда, наречена одягла омріяне біле плаття.

- Все якось спонтанно трапилось, наче у сні, — зізнається Аладін. — Головне не кількість гостей, а почуття між молодими. Для мене той день, коли Зоя офіційно стала дружиною — найщасливіший.

Рік жили з батьками у селі, де все для Алаа було незвичним. Відомо, як мусульмани ставляться до свиней. Для них — гіршої тварини немає і м'ясо заборонено вживати. А тут у тещі з тестем — льошок, кабанчиків і поросяток повний хлів. Коли вперше побачив живу свиню у «всій красі», то був настільки шокований, що й слова промовити не міг. А от корів спершу боявся, а згодом їх навіть пас. Любив на місцевий ставок ходити рибалити. Не так за уловом, як сам процес подобався, бо можна зібратись у тиші з думками. А ще навчився допомагати новій родині по-господарству поратись. Досі дивується, що маємо стільки землі родючої. У Палестині один пісок і кожному - по кілька соток, а в Україні - «бери - не хочу» гектарами.

Незабаром у подружжя народилась донечка, яку назвали Амалією (Амаль з арабської — «надія»). Тепер дівчинці уже 6 років. До речі, Алаа не примушував Зою змінювати релігію і з повагою прийняв її рішення залишитись християнкою. А щодо донечки, то вони обоє погодились, що найкраще буде, якщо та сама, як підросте, обере, до якого віросповідання хоче належати.

Ось уже півтора року, як Аладін переїхав з дружиною і донькою до Калинівки, там у ЦРЛ його прийняли працювати у травматологічне відділення.

- Дуже милосердні люди живуть в Україні. Стільки разів допомагали мені, чужинцю, і виручали у скрутній ситуації. Ніколи не забуду доброти Василя Кіндратовича Поліщука, начальника УМВС України у Вінницькій області. А ще безмежно вдячний своєму колективові за підтримку і розуміння, — наголошує лікар-іноземець. — Особливо хочу подякувати нашому завідуючому Сіверюхіну В'ячеславу Миколайовичу і колезі, який став не лише наставником, а й товаришем — Фарисенку Святославу Пантелейовичу. Дай Бог їм усім здоров'я!

Робота лікаря дуже подобається Аладіну. Єдине, що гнітить — маленька зарплата. Отримує близько тисячі гривень на місяць, більшу частину яких потрібно віддати за найману квартиру. Якби не продукти, які теща передає з села, то і не знає, на що жили б. І це в той час, як на його батьківщині медики-початківці мають, як мінімум, тисячу доларів, а інколи сума доходить і до восьми тисяч (!). Ціни на харчі й одяг там як у нас, місцями дешевше.

Алаа сумує за Палестиною і мріє виїхати туди з сім'єю. Особливо його серце болить після воєнного конфлікту між Ізраїлем і сектором Газа.

- Троє моїх родичів загинули, — зі сльозами на очах констатує співрозмовник. — Всі вони безневинні маленькі діти. Будинок сусідам розбомбили. За що?! Винищували начебто терористів, а постраждало мирне населення. І нікого вони не попереджали, що стрілятимуть - усе це вигадки ізраїльських політиків, які хочуть очистити свою совість перед євроспільнотою. Я не вірю, що буде мир, це лише тимчасове перемир'я.

Аладін зовсім не вживає спиртного, бо це забороняє йому іслам. А от курити почав в Україні і ніяк не покине згубної звички. Каже, що у нас більше свободи і демократії, але вони не завжди йдуть на користь, бо вседозволеність інколи породжує хаос. Зізнався, що полюбив Калинівку і її людей. Тепер це його друга батьківщина...

- Зять у мене найкращий! Золотий, можна сказати, — переконувала теща. — Його всі у селі поважають, тут він, наче свій. От тільки один недолік має — сала не їсть. Закололи нещодавно вгодованого кабанчика, то він навіть не пригубив, і до холодильника, де м'ясо лежить, не підходить. Тільки курей любить. Але то не біда, бо пернатих у мене вистачає!

Источник: Вінницька обласна щотижнева газета "33 канал" | Прочитать на источнике