Коли у тебе є що сказати читачеві - на світ з' являється книга!

«Ігоре, - якось запитав у мене Павло Володимирович Михед, який на початку 90-х у Ніжинському педінституті на курсі, де я мав честь навчатися, викладав зарубіжну літературу, - а ви що-небудь пишете?». «Як вам сказати, Павле Володимировичу?» - відповів я з філософським виразом обличчя, притуливши сильніше мобільний телефон до щоки. І тієї ж миті подумав: от якби пан професор побачив вираз мого одухотвореного обличчя при сказаних словах, то ставив би свого часу мені заліки з першого разу, а не з другого чи навіть з третього. «Щоб я не писав, Павле Володимировичу, за щоб не брався, виходить одне й те ж – щось несерйозне й жартівливе», - як на духу зізнався професору. От мій товариш й однокурсник по філологічному факультету Василь Пабат - зовсім інша справа: взяв та й написав повість на автобіографічній основі. І що вражає, завершальні правки до книги робив він у практично блокованому російськими окупантами Чернігові, у перервах між заступанням на службу. Для цього нацгвардієць брав до рук смартфона, який через серйозні перебої із зв’язком постійно зависав, і в такий спосіб намагався довести до належної кондиції тексти, написані ще двадцять років тому, якраз по завершенні навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті. Якщо зі мною щось лихе трапиться, то хоча б книга залишиться, міркував собі товариш. Ну чим, скажіть мені, не привід для захоплення?!.. Та давайте поговоримо про саму книгу. Отже, повість «Світло далекої зірки», як на мене, вийшла досить цік...