Коли у тебе є що сказати читачеві - на світ з' являється книга!

«Ігоре, - якось запитав у мене Павло Володимирович Михед, який на початку 90-х у Ніжинському педінституті на курсі, де я мав честь навчатися, викладав зарубіжну літературу, - а ви що-небудь пишете?». «Як вам сказати, Павле Володимировичу?» - відповів я з філософським виразом обличчя, притуливши сильніше мобільний телефон до щоки. І тієї ж миті подумав: от якби пан професор побачив вираз мого одухотвореного обличчя при сказаних словах, то ставив би свого часу мені заліки з першого разу, а не з другого чи навіть з третього. «Щоб я не писав, Павле Володимировичу, за щоб не брався, виходить одне й те ж – щось несерйозне й жартівливе», - як на духу зізнався професору.
От мій товариш й однокурсник по філологічному факультету Василь Пабат - зовсім інша справа: взяв та й написав повість на автобіографічній основі. І що вражає, завершальні правки до книги робив він у практично блокованому російськими окупантами Чернігові, у перервах між заступанням на службу. Для цього нацгвардієць брав до рук смартфона, який через серйозні перебої із зв’язком постійно зависав, і в такий спосіб намагався довести до належної кондиції тексти, написані ще двадцять років тому, якраз по завершенні навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті. Якщо зі мною щось лихе трапиться, то хоча б книга залишиться, міркував собі товариш. Ну чим, скажіть мені, не привід для захоплення?!..
Та давайте поговоримо про саму книгу. Отже, повість «Світло далекої зірки», як на мене, вийшла досить цік...

Источник: Всеукраїнська тижнева газета "Сіверщина" | Прочитать на источнике