Біжи, Ксеню, біжи, або Де сходитиме сонце Грузії?

У великій сім’ї начебто братських радянських народів Грузії історично випала роль батьківського улюбленця — розпещеної дитини, якій все дозволено. Знайомий хірург розповідав, як у 60-х роках, працюючи лікарем у грузинській лікарні, грошей у касі за роботу не отримував, тільки розписувався у зарплатній відомості. Головний лікар, приймаючи на роботу новачка, сказав: все, що ти матимеш, отримаєш із цих ліжок. І справді, зарплату, і не маленьку, молодому хірургу платили хворі. А в той час у Рівному іншій моїй знайомій лікарці присудили два роки ув’язнення за оформлення липового лікарняного листка.
Мандруючи у 1985 році Грузією, я був вражений тим, що водії рейсових автобусів ніколи не дають пасажирам ні квитків, ні здачі. А в Україні, пригадую, маму-касирку мого приятеля засудили за ту ж таки невіддану здачу.
Із дитинства запам’ятався образ грузина як людини гордої, грошовитої та щедрої. Пам’ятаю, як у ялтинському вар’єте у 1980 році грузин за сусіднім столиком розірвав навпіл 25-рубльову купюру (еквівалент вартості авіаквитка Рівне-Москва), половинку засунув у букет квітів і офіціантом передав на сцену напівоголеній вродливій танцівниці. Розумій як знаєш! Водночас пам’ять дістає із своїх закапелків і згадку про інше ставлення до жінки. У 80-х Рівненщину струснуло групове зґвалтування з вбивством — бригада гарячих грузинських шабашників так вирішила трудовий спір із тутешньою жінкою-бухгалтером.
У той час вся Грузія була вкрита підпільними цехами, на яких виготовляли дефіцитні товари широкого вжитку. Ці цехи, поряд із мандариновою монополією на величезному радянському ринку, і були джерелом надприбутків щедрих грузинів. Саме до того часу відноситься легендарна фраза вдячного і хитрого Шеварднадзе: «Солнце для Грузии восходит на Севере». Де сьогодні сходить грузинське сонце? Як сталося, що всесоюзний улюбленець Вахтанг Кікабідзе адресує Росії не зворушливе «Ларысу Иванавну хачу», а вбивче «С этой страной нужно покончить»? Як сталося, що такий яскравий кінорежисер, як Отар Іоселіані приєднується до Кікабідзе: «Мира у нас с Россией никогда не будет»? Що нам із цього приводу кажуть кіномитці на своїй професійній кіномові? Кіномитці, на жаль, у глибину не копають.
У відверто пропагандистській кінострічці «Олімпіус інферно» головне питання, навколо якого обертається сюжет — хто перший розпочав війну? Оскільки картина російського виробництва — то і винуватець трагічних подій очевидний. У відповідь грузини, спільно з американцями, контратакують із стрічкою «5 днів у серпні». Відповідь ґрунтується на тезі — «сам такий». У ролі Саакашвілі — красень Енді Гарсія, російські офіцери-садисти знущаються над старенькими бабцями-грузинками і безпорадні перед справжніми грузинськими воїнами в обмундируванні американських морпєхів. Щоправда, знаходиться якийсь субтильний російський солдатик, який начебто співчуває гордим горцям. Цей образ — щось новеньке, можливо, його навіть можна здалеку трактувати як віддайте нам Осетію з Абхазією і все буде «как была раншэ».
Росіяни натяк зрозуміли і зробили «алаверди» — у черговій картині на цю тематику «Август. Восьмого» створили позитивний образ грузинського десантника — здатного на людські почуття і вчинки. Якщо така динаміка збережеться, то хтозна, через 5-6 стрічок, може, і дійсно настане «как была раншэ». А сьогодні все прогресивне, національно свідоме людство все ще протестує проти картини Джаніка Файзієва «Август. Восьмого». Щоправда, Файзієва у цій стрічці зовсім не цікавить ні хто перший розпочав, ні причини конфлікту, ні історія відносин між народами. Ідеологія у цій картині вдало замаскована, при бажанні її можна і не помітити. Перед нами традиційний військовий ура-патріотичний бойовик, що якоюсь мірою нагадує рідлі-скотівське «Падіння Чорного Яструба». А ще це драма з елементами чи то фентезі, чи то сайєнс-фікшен. Трансформери — це образ однозначно науково-фантастичний. Однак з’являються вони у стрічці якось фентезійно. От і ламай після цього голову над жанровою приналежністю картини. Згадалась мені й стилістика німецького кінохіта «Біжи, Лоло, біжи», в якому головна героїня протягом усього фільму, не зупиняючись, вирішує свою проблему. Героїня Файзієва, москвичка Ксенія, теж більшість екранного часу перебуває у русі — розшукує і рятує маленького сина, що згубився саме на лінії грузино-російського фронту. Режисер зосередився на батальних сценах і спецефектах і не акцентує уваги на створенні образу грузина-ворога. Ворог у нього абстрактний — кіношний. І це вже прогрес. Здається, росіяни не проти простягнути руку дружби, якщо не Саакашвілі, то принаймні грузинському народу. І все-таки пропаганда у цій картині, профінансованій з державного бюджету, має місце. Щодо непосидючої Ксюхи, то приваблива білявка, звичайно, знайде і свого сина, і нове уніформоване кохання. Війна війною, а любов за розкладом.

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике