Сни про жовто-блакитну гвардію

У Путіна є все — влада, гроші, найкращі у світі гімнастки, найслухняніші олігархи. Путіну не вистачає одного — впевненості, що у майбутньому підручнику з історії його ім’я не загубиться серед імен інших російських самодержців. Титул «собиратель земли русской», погодьтеся, ласий шматок для далекоглядного державного діяча. На шляху до цього титулу і безсмертя в історичному контексті залишилась якась дрібничка або, за словами самого Путіна, «историческое недоразумение» — Україна. Битва за Україну вже розпочалася. Замість армії Муравйова — «Газпром» Міллера. Замість комісарів і червоних командирів Гая, Блюхера, Якіра, Щорса — шоумени Ургант, Цекало, Познер та Гордон. Поле бою — економіка та культура. Кіно у цій битві — ударна армія.
Напередодні президентських виборів у Росії на телеекрани вийшов серіал «Біла гвардія» — екранізація однойменного роману Михайла Булгакова. «Велик был год и страшен год по рождестве Христовом 1918-й»…
Дійсно, це був драматичний рік боротьби новонародженої української держави за право на існування. Однак дивимося ми на цю битву з чужих, хоча і дуже привабливих окопів. Булгакову — представнику інтелігентного, освіченого, російськомовного середовища — безперечно, була чужою і далекою культура українського селянства. Уявіть, якими очима донька, скажімо, Леоніда Черновецького (та, в якої минулого літа у паризькому таксі злодюжка поцупив сумочку з прикрасами на 5 млн. євро) дивиться на скромного тракториста з-під Жмеринки. Уявляєте її естетичну і соціальну оцінку цього хлопа? У свою чергу, якщо напівосвіченому селянинові випаде історичний шанс вступити до армії сучасного Петлюри-2, то, думаю, пані Черновецьку та інших представників її класу очікує малоприємна зустріч. Книга Булгакова саме про таке побачення.
У контексті сьогоднішньої боротьби за Україну серіал, безперечно, буде оцінюватись як явище не лише телевізійно-комерційне, але і політичне. Симпатичні, висококультурні російськомовні герої — люди честі та достоїнства — протистоять неосвіченій, тупій, жорстокій україномовно-націоналістичній стихії.
Напередодні виборів російського президента історична стрічка ще раз нагадала електорату, яким злом буває революція. «Я убежденный демократ по натуре, — шептал ограбленный Василиса Карасю, — и никогда не стоял на страже старого режима, напротив — я кадет, но теперь, когда я увидел своими глазами, во что это выливается, у меня появляется уверенность, что спасти нас может только одно — …самодержавие».
Серіал ще не вийшов на екрани, але вже викликав протести націоналістичних кіл України. Своїм ґвалтом вони роблять дві справи: по-перше, організовують кінострічці безкоштовний і найефективніший піар (як у випадку із співачкою Гайтаною та російським бойовиком «Восьмое августа»), по-друге, демонструють власну інтелектуальну недолугість, тим самим дискредитуючи національну ідею. Адекватною була б інша реакція. Ну подивились ми вашу «Білу гвардію» — «какая гадость эта ваша заливная рыба».
До блискучої радянської екранізації 1976 року, не кажучи вже про книгу, — як до неба рачки. А ви, прошу пана, погляньте на нашу «Жовто-блакитну гвардію». Літературне першоджерело, сценарій, режисура, акторські роботи — бездоганні. Ви нам показуєте, як здоровезні дядьки в опереткових смушкових шапках із шликами вирізають худенькому підлітку-юнкеру на плечах погони. А ми вам покажемо, як шляхетні білогвардійці підсмажують живцем на листі бляхи полоненого махновця (історичний факт). І очі у цих білогвардійців такі, як в офіцерів, зображених нинішнім апологетом білого руху Микитою Михалковим у ранньому фільмі «Раба любви» — божевільні та страшні. «Господа, вы же звери!» — фраза, яка закарбувалась у пам’яті завдяки таланту Михалкова на все життя. Який вдячний матеріал для драматурга! Ввечері — казковий Шопен, спілкування з витонченими чарівними дамами. А вранці — барбекю з українського селюка.
На жаль, марення про український еквівалент «Білої гвардії» так і залишаються мареннями. Щодо серіалу режисера Сергія Снєжкіна, то він насправді кепський. І це дивно. По-перше, невдалим є вибір акторів на головні ролі. При всій повазі до Ксенії Рапопорт і Костянтина Хабенського, їхні типажі більше підходять для ролей чекістів-комісарів, а не описаних Булгаковим російських дворян. По-друге, у картині Снєжкіна повністю відсутній той сімейний затишок, який мов магніт притягував до родини Турбіних їхніх друзів і який добре пам’ятають глядачі завдяки видатній стрічці Володимира Басова. Снєжкін сконцентрував у фільмі рекордну кількість кінозірок і при цьому зовсім не пояснив їм, що він від них, власне, хоче. Такої слабкої режисури у проектах такого масштабу я не пригадую. Фільм у Снєжкіна вийшов затягнутий і неймовірно нудний.
Нещодавно, перемикаючи телеканали, я випадково натрапив на згадувану вже стрічку 1976 року. Незважаючи на те, що я її знаю напам’ять, вирватись із магічних обіймів Басова і компанії не зміг і додивився до титрів. У картині Снєжкіна ця магія відсутня.

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике