Журналістка Олена Марченко: "Не дай Бог нікому залежати від рішення чергового губернатора!"

Своє обурення ставленням обласної влади до хворих на хронічну ниркову недостатність висловила журналіст черкаського відділу "Газети по-українськи" Олена Марченко.
За день до того, коли розгорілось протистояння хворих на ниркову недостатність і влади, яка збирається закрити найкращий в області центр гемодіалізу "Фрезеніус", у ніч проти 18 березня в реанімації Уманської лікарні помер головний редактор газети "Хроніка" Віктор Дідурик, у якого відмовили нирки.
"Мені досить важко зараз писати цей блог. Але мушу, заради таких людей, як мій друг – ми називали його дядя Вітя – котрі зараз кинуті напризволяще, – пише Олена Марченко. – Свого часу дядя Вітя виховав не одне покоління журналістів, в тому числі й мене. Багатьом допомагав. До Дідурика зверталися в будь-якій з ситуацій – він не відмовляв.
Йому було 36 років. Два місяці тому у нього відмовили нирки. Він хотів жити.
Проблеми з нирками почалися у мого друга ще з 12 років. Коли прийшов на урок фізкультури без спортивної форми, і його поставили на 45 хвилин біля холодної стіни. Відтоді він мучився нирками постійно. Але скаржився комусь дуже рідко. Він був не з тих, хто скаржиться.
Його батьки померли, тож лише ми, друзі та підлеглі, бачили, як йому є насправді. Останні два роки йому було геть зле. Від хворих нирок постійно був підвищений тиск. Не допомагали ні лікування, ні приписані таблетки. Інколи головні болі від підвищеного тиску були такими, що він молився, а ми шукали пляшку з оцтом, бо, за народними рецептами, ноги, опущені в оцет, трохи нормалізують тиск.
Останні місяці він лежав у лікарнях. Спочатку в Умані, згодом в Черкасах. Там лікарі заявили – його нирки стали зовсім. На початку лютого він приїхав додому. Мав прийняти рішення – йти на діаліз чи не йти. Дядя Вітя не мав родини – батьки померли давно, завести власну родину – дружину та дітей - ще не встиг. Ми, його друзі, колишні колеги відчували завжди за нього відповідальність. Радили – йди на діаліз, не затягуй.
На що він неодмінно відповідав:
– Це – Україна. Сьогодні діаліз є, а завтра нема, сьогодні процедура безкоштовна, а завтра все платно.
Останні місяці наш приятель був більш ніж поганий. Він увесь розпух. При чому до тієї стадії, коли спухлі ступні не можна всунути в зимові ботинки, а ноги перетворюються на колоди і ледве влазять у холоші. Від накопичених токсинів колір шкіри став жовтий. Ходив він тяжко, в основному опираючись на стіни. І взагалі нічого не міг їсти. Повірте, це було страшне видовище.
Наш друг накупив препаратів та крапельниць, витрачаючи в день по кілька тисяч гривень – аби запустити власні нирки. Наприкінці лютого курс препаратів закінчився. А от стан дяді Віті не поліпшився.
Не дай Бог нікому в житті приймати подібне рішення. Хто погано знайомий з усім процесом діалізу – треба трошки пояснити. Після переходу на апарат власні нирки стають назавжди. Перша група інвалідності дається пожиттєво – не треба лежати в лікарні або проходити комісії, щоб її підтвердити. Щотижня по два-три рази мінімум треба підключатися до апарату. Грубо кажучи – через крапельницю кров спочатку очищують апаратом від токсинів, потім вливають назад. Процедура ніби-то безкоштовна, бо її вартість від 500 до 1000 гривень за один раз. Тому фінансування взяла на себе держава.
Ще страшнішим був той факт, що єдиний "людський" діалізний центр "Фрезеніус", побудований німцями, оснащений надсучасним обладнанням, розміщений у Черкасах, і він – на межі закриття. Обласна влада не знайшла грошей, аби фінансувати 70 діалізників, котрі прикріплені до цього центру.
Наш друг помер у суботу вночі. Помер у реанімації. Обрав такий варіант, замість їздити мітингувати проти закриття центру і залежати від рішення губернатора Сергія Тулуба – фінансувати діалізний центр чи ні. Та й мітингувати він, з розпухлими ногами, вже б просто не зміг би. Від цієї влади залежати просто не можливо. Це – самогубство.
За день після того, як його поховали, діалізники з усієї Черкащини перекривали міст через Дніпро у Черкасах, вимагаючи зустрічі з губернатором. Смертельно хворі люди і тут виявилися людьми. Замість того, щоб повністю заблокувати автобан, перекрили міст всього на півгодини. Щоб не створювати решті людей зайвих проблем, щоб просто привернути до себе увагу.
Ці люди – такі ж, як і мій приятель, повністю залежні від апарату штучної нирки. Без нього вони приречені. Завдяки німецьким технологіям та допомозі німців чимало з них, проходячи двічі-тричі на тиждень процедуру діалізу, змогли влаштуватися на роботу, жити повноцінним життям – чотири чи п'ять днів на тиждень.
Натомість обласна влада розказує, що "порозпихує" діалізників по районних лікарнях і в обласну лікарню. Де старенькі апарати, котрі часто ламаються, де процедура діалізу триває менше звичайної. По районних лікарнях фінансувати цю процедуру доручать органам місцевого самоврядування. А місцева влада сьогодні знайшла гроші, а завтра не знайшла.
Постає логічне питання: приїхали німці, побудували все, привезли обладнання. Чого не можна знайти гроші з обласного бюджету, аби й надалі фінансувати центр, котрий настільки потрібен?
Нещодавно Президент України приїздив у Канів. Гроші, аби "навести марафет" в шевченківських садибах, знайшли. Рік тому Янукович приїздив до фермера у село під райцентром Цибулів. Гроші для будівництва вертолітного майданчика та аби прокласти екстрено 7 кілометрів асфальту – знайшли. А для центру, котрий для 70 людей став нирками, не знаходять.
Мені чогось здається, що мій покійний друг – не єдиний, хто боявся залежати від цієї влади. Статистика враховує лише тих, хто таки зважився на діаліз. А тих, хто помирає, так і не підключившись до апарату, навряд чи. Отак рішення обласних чиновників і влади вбиває людей.
Є фінансування – будуть жити. Не дамо фінансування – шукайте самі варіанти, як вижити."
Журналістка вважає, що після того, як тяжкохворі люди перекрили міст через Дніпро, губернатор повинен "не срамитися, а йти у відставку".

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике