Ті Хто Роздмухали Вогонь, або Кіна Не Буде

Одне не можу второпати — чому професія вождя індіанського племені є сенсаційною? У другій половині ХХ століття мешканці індіанських резервацій — це в основному маргінали, які не бажали працювати, а жили за рахунок урядових дотацій. Частина з них підробляла в етнографічних фольклорних ансамблях, зображуючи перед туристами носіїв автентичної культури. Що сенсаційного у тому, що керівником подібного етнографічного гурту, а за сумісництвом і керівником місцевої індіанської громади, став працьовитий український хлопець? Оженився українець на індіанці, яка була єдиною дитиною вождя, і згідно з індіанськими традиціями, отримав у спадок, після смерті тестя, напівбутафорський титул вождя. В Україні теж, при бажанні, можна розшукати костюмованих січових отаманів із посвідками козаків у шароварах і купою орденів-хрестів на грудях (в індіанців орденами були орлині пір’їни у зачісках). Іноземному туристу при бажанні навіть організують зустріч і фотосесію з героїчним українським cozak.
До речі, вождь-українець був працівником туристичної компанії і прибув у резервацію саме з метою розвитку етнотуризму. Меткий менеджер блискуче впорався із своїм завданням. Прем’єр-міністр Канади особисто повіз знаменитого радянського танцівника Махмуда Есамбаєва знайомитись з індіанськими танцями саме до українського масовика-затійника. Українців у Канаді — сотні тисяч. Серед них губернатори штатів, мери міст-мільйонників, міністри, сенатори, астронавти, численна професура, легендарні хокеїсти. Що говорити, бабця хокейного Пеле — Уейна Грецкі родом із Підгайців на Тернопільщині.
Чому саме дрібний туристичний менеджер із канадської глибинки привернув увагу українських кінематографістів? Після повернення на батьківщину танцюрист Есамбаєв з приємністю згадував гостинного вождя ірокезів, з яким він жлуктив горілку, закушував галушками і співав українських пісень. Історія зацікавила журналістську братію, а невдовзі виявилося, що вождь — земляк і повний тезка Героя Радянського Союзу, пілота дальньої бомбардувальної авіації Івана Івановича Даценка. Літак сталінського сокола 19 квітня 1944 року вибухнув у повітрі під Львовом, коли у бензобак потрапив снаряд німецької зенітки. Оскільки тіла знайти не вдалось, то пілот потрапив до категорії «не повернувся з бойового завдання». Есамбаєв і не підозрював, як його згадки були творчо розвинуті журналістами і перетворились на цикл легенд про льотчика, який не згорів у вогняному вихорі, а дивом врятувався і потрапив у полон.
Далі легенди розходяться. Одні стверджують, що кмітливий парторг ескадрильї не повернувся на комуністичну батьківщину, а по війні чкурнув у Канаду. Інші більш екстремальні — повернувся, але потрапив до концтабору як особа, що побувала у полоні. Годі казати, що документальних підтверджень або свідчень про перебування героя в обох концтаборах не існує. Із ГУЛАГу полтавець втікає, через Берингову протоку потрапляє до Канади, а далі, як годиться у казках, — одружується з донькою царя, і я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попало.
Чому канадський вождь і український пілот повинні бути однією особою? Розгорніть рівненський телефонний довідник і зверніть увагу, скільки там Полюховичів Василів Івановичів. До речі, сам Есамбаєв, у старості дізнавшись про ґвалт довкола пілота-вождя, заперечив ці вигадки. Але старого вже ніхто не слухав. Мавр зробив свою справу, мавр може піти. Есамбаєв пішов із життя, помер і вождь у далекій Канаді, а легенди матеріалізувались у кінофільм, що має реанімувати українське кіновиробництво. Ексгумований і оживлений, наче персонаж Сігурні Уівер у «Чужих — 4», пілот забезпечує роботою журналістів, телевізійників та знімальну трупу українського блокбастера «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь». Хоча чому — блокбастер? Від блокбастера у цієї стрічки тільки постер, трейлер і презентація. Перед нами звичайнісінький артхаус — суміш мелодрами й українського поетичного кіно. Причому не найкращого ґатунку. Діалоги ріжуть вухо своєю неприродністю (чомусь у Тихому Доні станичники гутарять, а в українському кіно з радянських часів селяни спілкуються літературною мовою професорів-філологів). Ситуації — анекдотично неправдоподібні, персонажі — непереконливі, сюжетні лінії — рвані.
У сучасному кіно актори не грають — вони живуть на екрані. У фільмі Михайла Іллєнка актори саме грають, і ця театральна патетика, у кращому випадку, викликає у бувалого глядача іронічну посмішку. У 1993 році у Москві я став свідком тріумфу однієї з попередніх стрічок Михайла Іллєнка «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди». Блискучий, поетичний фільм-фентезі, наповнений українським національним колоритом і гумором, неабияк вразив вибагливих та зверхніх москвичів. Це був час, коли у московських кафе не було навіть цукру. Здавалось, про успішну Україну та її кінематограф незабаром говоритиме увесь світ. Минуло 20 років. Україна, мов норштейнівський їжачок, досі блукає у тумані, а на дверях її клубу продовжує висіти сумне оголошення: «Кіна не буде».

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике