Еліта українського війська формується у Лисянці

"Служити в Збройних силах України сьогодні, на відміну від попередніх років, бажає більше хлопців, ніж ми можемо відправити до війська", – каже керівник Лисянської призовної комісії Звенигородсько-Лисянського військкомату майор Дмитро Стоякін.
Дмитро Володимирович пояснює, що в селах нині немає роботи, а демобілізувавшись, юнаки гарантовано можуть отримати роботу в силових структурах, навіть в СБУ. За роки незалежності майже 1500 лисянських юнаків пройшли армійську школу. Цікаво, що в останні роки багато з них проходять військову службу в елітних підрозділах українського війська. З 22 осіб торішнього осіннього призову троє лисян потрапили до морської піхоти, двоє – до роти почесної варти Президентського полку і шестеро – до Внутрішніх військ МВС України.
Сам Дмитро Стоякін має за плечима службу в миротвочих місіях в Іраку та Косові. Він твердо переконаний, що справжніми бойовими офіцерами сьогодні стають саме в таких гарячих точках.
– В Іраку наш взвод брав участь у супроводі конвоїв з продовольством та пальним, патрулюванні населених пунктів, охороні складів з боєприпасами та базового табору, – розповідає Дмитро Володимирович. – Доводилося також ескортувати VIP-персон, зокрема командира українського національного контингенту генерал-лейтенанта Анатолія Собору, офіцерів штабу багатонацінального контингенту. Сім місяців, які я був у цій близькосхідній країні, стали справжнім випробовуванням жорстким і спекотним кліматом, життям з народом іншої релігійної культури, здатністю працювати в багатонаціональному колективі за натовськими стандартами.
Українці потрапили в інший світ, до якого потрібно було швидко призвичаюватися, в непередбачувані обставини, не завжди враховані на домашніх тренувальних зборах. Спочатку, за звичкою, намагалися розпочинати день із фіззарядки. Але коли поблизу почали вибухати міни, припинили це заняття. Вдень, коли температура повітря досягала 50 градусів у тіні, військові в повному бойовому спорядженні, важких бронежилетах були мов на розжареній сковорідці – одяг від поту і частого прання не витримував і ставав непридатним... А вночі мерзли – на бойове чергування виходили в бушлатах і ватних штанях. Власне, із заходом сонця і починалися "бойові дії місцевого значення" – нічим не примітні вдень мирні жителі діставали зі схованок зброю, яку роздав населенню колишній диктатор країни Саддам Хусейн, і на кілька годин розпочиналася дивна східна війна. Ракетні обстріли табору "окупантів", нічні засідки, мінування доріг. В таких умовах, за визнанням Дмитра Стоякіна, найважливішою зброєю ставав прилад нічного бачення. Українські миротворці користувалися приладом ще радянського виробництва, який був незручний у користуванні і важив цілих три кілограми. У сусідів по коаліції, американців, він був удвічі легший, кріпився до каски і працював на пальчикових батарейках. Американці хизувалися і своїм надсучасним радіозв’язком, але відверто визнавали, що український БТР-80, автомобілі "УАЗ", "УРАЛ", "КАМАЗ" в умовах Іраку – неперевершені.
– Перші три місяці ми перебивалися в основному сухим пайком, – продовжує розповідь Дмитро Стоякін. – По гарячу їжу їздили за 40–50 кілометрів на базу, яка розташовувалася в колисці цивілізації – місті Вавілон. А потім перейшли до стаціонарної їдальні, де харчувалися військовослужбовці миротворчих сил з багатьох країн світу. Кухарі з Фіджі зі своїми обов’язками впоралися блискуче – вони задовольняли будь-які національні кулінарні смаки.
Присутність іноземних військовослужбовців в Іраку, в тому числі українських, до яких спочатку місцеве населення поставилося вороже, стала головним стримуючим фактором розпалювання громадянської війни в країні між основними непримиренними релігійними групами – сунітами і шиїтами. Українці, серед яких командир взводу, старший лейтенант Стоякін зустрічав немало земляків з Черкащини, проявили у цьому протистоянні свої найкращі військові і людські якості. Адже недарма перед поїздкою "на війну" з числа сотень добровольців відбирали не просто вояків, які вміють влучно стріляти, а людей, здатних бути повпредами держави Україна.
– Іракці почали розуміти, що ми справді миротворці, а не окупанти на їхній землі, – ділиться своїми міркуваннями Дмитро Стоякін. – Після того, як у місті Ес-Сувейра під час знешкодження боєприпасів загинуло вісім наших хлопців, еміри родинних кланів висловили бажання встановити загиблим пам’ятник. Це перший випадок, коли місцеве населення вирішило увіковічнити пам’ять миротворців.
На Батьківщину взвод Дмитра Стоякіна повернувся у повному складі, не втративши жодного солдата. Не зрадив цьому неписаному правилу досвідчений офіцер і на посаді заступника командира спеціальної роти українсько-польського миротворчого батальйону в Косові. Під безпосереднім керівництвом старшого лейтенанта Стоякіна була успішно проведена гуманітарна операція з доставки продуктів харчування у важкодоступне гірське село Сушица. Його рота, спільно з американськими, чеськими, німецькими і турецькими військовослужбовцями, брала участь у великомасштабній операції на кордоні з Македонією з недопущення проникнення наркотиків і контрабанди на територію Косова. Український офіцер, завдяки налагодженій співпраці з місцевим сербським населенням, особисто виявив замасковану схованку зі зброєю.
За зразкове виконання бойових завдань у складі миротворчого контингенту нашого земляка нагороджено двома натовськими медалями "За службу миру і свободі", почесними грамотами та відзнакою "Воїн – миротворець" й іменним годинником від міністра оборони України.
Найвищою платою за місяці, проведені в гарячих точках світу, Дмитро Стоякін вважає збережені життя своїх підлеглих. Після всього побаченого, пережитого, каже, з’являються інші цінності, аніж гарантовані в контракті долари. Сьогодні майор, заступник військового комісара, керівник лисянської призовної дільниці часто повторює майбутнім солдатам: "На війні не страшно тільки тим, хто там ніколи не був…"

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике