Володимир Трофимов: «Буду їздити там, де добре платять»

Бронзовий призер чемпіонату Європи на довгому треку, учасник фіналу чемпіонату світу, чемпіон СРСР та України в особистому та командному заліку, знаний за межами нашої країни спідвейний менеджер та тренер Володимир Трофимов 28 січня відзначив 50-річчя. Каже, кар’єру спортсмена завершувати ще не збирається, до того ж у 12-річного сина Віктора є мета — стати чемпіоном світу, тож перехід до когорти вболівальників доведеться поки що відкласти. Про це і не лише в ювілейному інтерв’ю середнього з династії Трофимових.
— Як відзначили ювілей, привітань багато було?
— Загалом, усе як завжди. Вітали рідні, друзі, шанувальники мотогонок.
— Вітання надходили не лише з Рівного?
— Телефонували з Німеччини, Польщі, Англії, інших держав. Все ж таки за життя я поїздив по багатьох країнах, приємно, що пам’ятають.
— Відчуваєте, що ступили на нову життєву сходинку?
— Звісно. Починаєш більше думати про життя, про свій вік. У душі, може, ще й відчуваєш себе молодим, сповненим енергії, але розумієш, що роки минають. Хоча я ні про що не шкодую. Маю дітей, онуків. Спорт дав мені можливість побачити світ, познайомитися з багатьма цікавими людьми. Нині у мене підростає син, він теж хоче бути гонщиком, тож з ним треба працювати.
— Чи був у сина відомого місцевого гонщика інший шлях, окрім спідвею?
— Безумовно, батько вплинув на мене. Я захоплювався його перемогами, їздив з ним по усьому Союзу. Спочатку займався мотокросом, а коли у нас завершили будівництво нового мототреку, почав пробувати себе у спідвеї, виходило непогано.
— Першого серйозного успіху коли досягли?
— У 1981 році я став четвертим у фіналі чемпіонату СРСР серед юніорів, вважаю це першим своїм успіхом. Тоді ж мене включили до збірної СРСР, в якій я виступав до останніх днів її існування.
— А яке досягнення для Вас найбільш вагоме?
— У 1999 році я став бронзовим призером чемпіонату Європи на довгому треку. Це було перше досягнення такого рівня в мотоспорті незалежної України. Згодом за це мені українська федерація навіть спеціальну медаль дала. У 1987-му виступав у фіналі чемпіонату світу на класичному треку, був чемпіоном Радянського Союзу у складі команди, пізніше чемпіоном України вже в своїй команді.
— Як виникла ідея створити власну команду і заявити її в російську лігу?
— Ця ідея довго зріла. І у 2003-му я, моя дружина, друзі подумали, чому б не створити команду, повернути до Рівного гонщиків, адже вболівальники на той момент скучили за спідвеєм. Зателефонував до російської федерації і отримав згоду. Спочатку було дуже складно. Після першого сезону була думка відмовитись від змагань, але потім усе владналося. На жаль, через збіг обставин з команди довелося піти.
— Пішли не з власної волі?
— Звісно, було дуже прикро розкрутити команду, а потім піти з неї. Але таке в нас суспільство, і коли щось зміниться — навіть не знаю. Часто людські амбіції не дають можливості розвиватися добрим справам. А ще, я переконався, коли політика втручається в спорт, нічого хорошого з цього не буде.
— Але згодом Ви все ж повернулися, створивши «Ураган»...
— Я не байдужий до спідвею і не хочу, щоб цей вид спорту зник. Ідея створити національну лігу була хороша. Погано лише, що у Рівному було одразу два колективи.
— На зняття зі змагань «Урагану» з української ліги до певної міри вплинув перехід Ваших вихованців до іншого рівненського клубу?
— Так, до того ж цей перехід нічого їм хорошого не дав. А взагалі, перебігати з однієї команди в іншу посеред сезону вважаю ненормальним. Молоді спортсмени спочатку мають думати про спортивні цілі, а вже потім про матеріальні. Про гроші хай думають пенсіонери, такі як я.
— Протягом останніх років у Рівному було чимало охочих покерувати командою, але у всіх з часом зникав ентузіазм, чому?
— Коли глядачі приходять на стадіон, вони знають ціну квитка, бачать кількість глядачів і думають, що усі ці гроші організатори кладуть в кишеню. І ніхто не думає, скільки треба витратити на підготовку, на виїзди. Люди думають, що на спідвеї можна швидко розбагатіти, коли ж зіштовхуються з реальністю, кидають. Головне ж — любити цю справу.
— Знову створити команду бажання не виникає?
— У мене немає на це часу. Усі зусилля я нині зосередив на синові. Необхідно Віктору готувати техніку, возити його на збори за кордон. Усе це вимагає чималих зусиль. Щодо команди, то, вважаю, найоптимальніше було б, якби нею займалося ТСОУ. Ця структура має мототрек, у неї не було б проблем з орендою, з розподілом приміщень. Тим більше зараз саме час почати готувати нове покоління, адже протягом останніх семи років у нас з молоддю ніхто серйозно не займався. За цей час мало б з’явитися хоча б 2-3 хороших гонщики. Втім, у нас порушилась зміна поколінь.
— Як вважаєте, секція, яку створили на мототреці, має шанси щось змінити?
— Секція — це добре. Має ж молодь чимось займатися. Закупили мотоцикли, екіпіровку, досвідчений Ігор Звєрєв там працює. До того ж моєму Віті ніхто не забороняє тренуватися разом з хлопцями. Інше питання, що далі. Юним спортсменам потрібен стимул, вони повинні бачити якусь мету — стати чемпіоном Європи чи світу. Якщо немає мети, немає сенсу займатися.
— Для цього потрібна у місті лігова команда?
— Безперечно, польська чи ще якась ліга — це добре, але важливо, щоб місцеві спортсмени там виступали. У нас же торік їздили переважно іноземці, і це погано.
— Скільки необхідно грошей, щоб підготувати спортсмена рівня, скажімо, Андрія Карпова?
— На рік десь 100 тисяч доларів. Спідвей — це дорогий вид спорту. Потрібні метанол, мастило, гума, екіпіровка, автомобіль для поїздок на змагання. Скажімо, хороший шолом коштує 500 євро, рама до мотоцикла — 2 тисячі, двигун — 4 тисячі, налаштування двигуна у механіка — від 500 до 10 тисяч. Причому вистачить цього двигуна на 2-3 гонки. Але треба усвідомлювати, що вийшовши на певний рівень, гонщик усе це може повернути.
— Ви говорите про великі гроші, де ж молодий гонщик має їх взяти?
— Нині це насамперед турбота батьків. У Рівному немає особливого інтересу до спідвею, ніхто поки що не бачить перспективи. Хоча, як на мене, якби знайшлися спортсмени, які подають надії, люди, готові вкладати кошти, знайшлись би. Наприклад, для Андрія Порицького Андрій Карпов зараз як рідний син.
— Вішати комбінезон на гачок ще не плануєте?
— Сподіваюся цього року ще поїздити на довгому треку в Голландії, Німеччині, Франції. В Україні виступати не хочу, буду їздити там, де добре платять. Мій батько їздив до 53-х, тож і я ще завершувати кар’єру гонщика не збираюся. Ось зараз морози спадуть, будемо з сином на гідропарку на шипах тренуватися.

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике