Люди з ВІЛ: заново вчитися жити

Люди, що живуть з ВІЛ, об’єднані не лише спільним нещастям. Їх єднає прагнення підтримати одне одного.
Дмитро пережив наркозалежність, "відсидку", з тюрми звільнився як фактично безнадійний наркоман. Олена теж була наркозалежною. І все ж вони повернулися до нормального життя і допомагають іншим. А ще – створили родини і дали життя дітям, яких хочуть виростити в світі, де їм не загрожуватиме СНІД.
Живий, бо відчуває себе потрібним
– Про те, що я ВІЛ-позитивний, довідався в тюрмі, куди привели мене наркотики. До ув’язнених на зоні ставлення традиційне: вони повинні термін відбувати, а не лікуватися. Не дивно, що в 2006 році мене звільнили за станом здоров’я. Як правило, такі достроково звільнені – "живі трупи", вони помирають або на волі, або й не дочекавшись, доки перед ними відчиняться двері тюрми, – розповідає Дмитро.
Він до звільнення дожив, на свободі звернувся до Черкаського обласного СНІД-центру, а потім – і в громадську організацію Черкаське обласне відділення Всеукраїнської благодійної організації "Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ". Прийшов до них як клієнт, а став волонтером.
– Дехто, дізнавшись, що я живий, дивувався. Мене навіть в СБУ викликали, питали, скільки і кому я заплатив, щоб вийти на волю. Як я міг їм пояснити, що вчився жити заново, що відчув себе потрібним, і це допомогло вижити?! – говорить Дмитро.
Електрик за фахом, він швидко перекваліфікувався на інженера людських душ, працював з клієнтами, проводив лекції, тренінги.
– Я прагну того, щоб підопічний потребував мене все менше, а потім взагалі обходився без моїх послуг. З одними так і буває, для інших осере-док стає родиною, де можна поспілкуватись, відвідати тренажерний зал, масажиста. Та є й такі, з ким нянчуся, як з дітьми. Бувають, звісно, і тяжкі хвилини – скажімо, клієнт покинув терапію, колеться... Допомагає власний досвід. Я сам досі ходжу на групи анонімних наркоманів, і там я просто "Діма, наркоман". Знаю, що коли не хочеться йти на заняття групи – на них треба бігти!
Дружину Дмитро теж знайшов завдяки роботі. Вона спочатку була його підопічною.
– Юля – малесенька на зріст, а працювала охоронцем в супермаркеті, – сміється Дмитро. – Я все дивувався, як вона там може щось охороняти... Коли відчув, що закохався, передав її іншому соціальному працівникові. А в 2008 році ми одружилися. Зараз нашій доньці рік і 8 місяців. Нещодавно її зняли з обліку в СНІД-центрі як цілком здорову.
Звісно, у людей, що живуть з ВІЛ, повно проблем, і не тільки зі здоров’ям. Більше, ніж фізичний біль, їм болить нерозуміння з боку чиновників, байдужість з боку суспільства. Доходить до того, що з жінок зі статусом ВІЛ-позитивних беруть подвійну плату в пологових будинках.
– У однієї жінки з району вимагали 9 тисяч гривень! – обурюється Дмитро. – Та що там – я сам шукав 4 000 грн, коли дружина потрапила в пологовий – хто ж буде торгуватись, коли йдеться про життя дружини і майбутньої дитини...
Дарунки долі
Олену в Черкаси доля закинула у 2001 році. Втікала від наркозалежності, від себе, від діагнозу "ВІЛ-позитивна", який здавався спочатку вироком. Звісно, були в її житті і світлі моменти – і підтримка мами, і шлюб з чоловіком, якого не зупинив її статус. Однак з діагнозом "безпліддя" Олена змиритись ніяк не могла – відчувала, що треба знайти сенс життя. Знайшла його несподівано для себе самої – коли прийшла в групу взаємодопомоги для ВІЛ-позитивних людей. Там дізналась і про те, що такі, як вона, живуть повноцінним життям, спілкуються, працюють, народжують дітей. Згодом Олена сама увійшла в ініціативну групу, яка шукала шляхи не тільки власного порятунку, а й допомоги ближнім. Допомагали перш за все родинам з дітьми, яких торкнувся СНІД. Молодій жінці дісталася роль доглядати чужих малюків. Якраз у цей період вона отримала несподіваний подарунок долі – завагітніла! Зараз Олена з чоловіком виховують двох малюків і відчувають себе абсолютно щасливою родиною. Навіть в декретній відпустці Олена лишається волонтером осередку "ЛЖВ" – вболіває за всіх, кого торкнулась ця проблема, і переконує їх, що можна і потрібно радіти життю в будь-яких, навіть найскладніших умовах.
Іванна ніде не зустрічала такого людяного ставлення
22-річна Іванна – випускниця університету ім. Богдана Хмельницького, соціальний педагог і практичний психолог. Про ВІЛ-інфікованих раніше чула хіба що по телевізору, а після лекцій в університеті, які читали гості з мережі "ЛЖВ"... попросилась до них на практику.
– Перше, що мене вразило, – це керівництво. Такого теплого і людяного ставлення я ще не зустрічала, – каже дівчина.
Практика завершилась, а Іванна так і залишилась волонтером в організації. Вона гарно малює, любить рукоділля, тож у вільний від навчання час оформляла плакати, виставки осередку, розмальовувала стільці в дитячій групі, гралась з малюками. А коли отримала диплом і надумала шукати роботу, пролунав дзвінок від керівника осередку "ЛЖВ" Олени. Та їй пропонувала йти до них соціальним працівником.
Тепер Іванна опікується малюками в дитячому відділенні осередку. Працює в центрі не заради великого заробітку – отримує вона як звичайний вчитель.
– Один чоловік, забираючи після занять свого племінника, несподівано мені сказав: добру ви справу робите... Ці слова назавжди запали мені в душу, – зізнається дівчина.

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике