Колонка редактора
Я голосував за Незалежність України завжди. Та тільки 1 грудня 1991 року мій голос, як і голос кожного з нас, мав справжню вагу в цьому питанні – під час Всеукраїнського референдуму щодо проголошення цієї Незалежності.
Тоді чинуші ще не вміли підтасовувати результати голосувань і свято вірили у те, що за обман виборців можна розплатитися не тільки перед Богом, а ще на грішній землі – перед законом. І результатом того референдуму стало підтвердження незалежності держави. Нагадаю: на підтримку незалежності держави Україна проголосували майже 32 мільйони громадян – 90,32 % з тих, хто прийшов на виборчі дільниці! На Черкащині за волю держави проголосував майже мільйон людей – 999 603. Проти висловилося всього 28 703 людини.
Нині модно в усьому рівнятися на Донецьк. Знаєте, Донеччина тоді була на другому місці після Криму за кількістю тих, хто був проти Незалежності – таких на малій батьківщині нинішнього керівництва нашої держави було 372 157 осіб. А знаєте, хто був на першому місці за кількістю тих, хто підтримав Незалежність, сказав їй впевнене "Так!"? Та ж таки Донеччина! За Незалежність 20 років тому тут віддали свої голоси без малого три мільйони людей – 2 957 372 людини. Чи треба ще пояснювати арифметику симпатій-антипатій населення регіону, більшість жителів якого більше часу проводить на тяжкій шахтарській роботі під землею, а не на прогулянках по самій землі?
Не найкращий час політичний Олімп вибрав для того, щоб у черговий раз обіцяти їм (ще за нинішнього складу Верховної Ради) особливий статус для російської мови. Те, про що мріялось у тих же Криму і Донбасі два роки тому, нині закотилося з першої позиції інтересів на хтозна-яку, зникнувши за економічними негараздами, комунальними проблемами, озвірілими цінами на фоні зарплат, яким за тими цінами не вгнатися… Свого часу ніхто у Західній Україні особливо не дякував Ющенкові за присвоєння звання Героя України Бандері – бо зробив він це в той час, коли інші проблеми дещо заступили для галичан мрію про визнання ОУН-УПА. Так само, як мають оцінити якісь там пільги для російської мови шахтарі, які нині втрачають свої власні пільги – хто чорнобильські, а хто афганські? У Донецьку в наметі, який знесла влада, помер протестувальник-чорнобилець. Глава спілки чорнобильців Харкова опинився у лікарні після сутички у Києві на сходах перед Кабміном – і каже, що міліція його побила. В Інтернеті вже навіть гуляє нова речівка: "Спасибі жителям Донбасу за опір правлячому класу!" Бо й справді, поки творяться міфи про якогось напівказкового бандерівця-галичанина, який начебто точить зуб на владу в карпатському схроні, то зі сходу до Києва вже готуються йти "Маршем порожніх гаманців". Шахтарська професія – річ реально тяжка, але коли вона ще й невдячна, то шахтар знаходить хвилину, щоб відволіктися на протест.
Я не любитель бурі. Хіба що штормом на морі любуюся. Коли ж буря вибиває землю з-під ніг, нічого доброго у цьому немає. Та одна річ вітер у природі – ну погуляв днями Черкащиною, ну знеструмив десяток сіл, ну зігнув у Каневі ненароком білборд із портретом. Та він же вітер – що з нього взяти. Інша річ – бурі в політиці і суспільстві. Вони "погнути" здатні і єдине, у чому ми були стабільні усі ці 20 років – у нас у державі не було потрясінь таких, які були практично у кожній з пострадянських країн. Може, варто було б шукати спільну мову з усім без винятку народом України? Підказка: вона – не російська. У цьому випадку – навіть не українська. Це просто спільна мова людей, які 20 років тому зробили спільний вибір і пливуть у одному човні. А з човна і на шторм дивитися невесело…
Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Вітер у природі змінює погоду. А що несе вітер у політиці?"