Приречені на біль

Невиліковні хворі в Україні не можуть розраховувати на повноцінне знеболення.
Нещодавно Черкаси опинилися в центрі уваги доповідачів усесвітньої правозахисної організації "Г’юман Райтс Вотч": у нашому обласному центрі порушують заборону на тортури й жорстоке поводження! Утім, доповідь присвячено не тортурам десь за ґратами, а значно більш поширеним й навіть масовим знущанням...
"50 міліграмів – занадто мало"
Доповідь вийшла з присвятою стійкості та мужності черкащанина Влада Жуковського та самозреченню його матері – Надії. У 18 років Влад, студент другого курсу бізнес-коледжу, почав відчувати сильні болі в голові. Одного разу під час занять біль став нестерпним. Дослідження показало: у Влада в голові – злоякісна пухлина.
– Дев’ять років Влад боровся з хворобою, – розповідає голова черкаського благодійного фонду "Лицем до лиця" Сергій Псюрник, який доклав чимало зусиль, щоб підтримати хлопця й полегшити його страждання. – Юнака буквально розривало від болю, він, будучи глибоко віруючою людиною, навіть хотів викинутися з вікна, так у нього боліло...
Автори доповіді "Г’юман Райтс Вотч" наголошують: сучасна медицина вміє у більшості випадків успішно долати біль. Хворі з хронічним сильним болем можуть просто мати в кишені пігулки сильного знеболювального – морфіну й, періодично (як правило, раз на чотири години) приймаючи їх, почуватися цілком задовільно. Влада Жуковського, як і тисячі інших українців, такої можливості позбавили.
Сергій Валерійович із сумом констатує, що це десь на Заході людина, яка знає, що їй залишилося жити недовго, може поїхати у подорож, щоб перед смертю побачити світ. Наші співвітчизники собі такого дозволити не можуть: вони мусять лежати в ліжку й страждати. Чому? Так вирішила держава. – В Україні таблетованого морфіну взагалі немає, – розповідає Сергій Псюрник. – Є тільки ін’єкційний. Ви собі уявіть, що стає з тілом пацієнта, як правило, фізично й морально виснаженого, після тисяч уколів! Більше того, вживання ін’єкційного морфіну жорстко лімітоване. В день – одна-дві ампули. Як мені сказав один лікар з онкодиспансеру, якщо хтось дасть хворому три ампули – такому медику за сміливість можна руку тиснути. А дія ампули – від двох до чотирьох годин. Решту часу – викручуйся як хочеш.
Як правило, в цей час хворі споживають жменями прості анальгетики, які все одно практично не допомагають.
Всесвітня організація охорони здоров’я вважає обмеження вживання морфіну невиліковними хворими нічим не виправданим. Давати ліків треба стільки, щоб зняти біль! У нас же "боротьба з наркоманією" часто перетворюється на боротьбу з ні в чому не винними хворими страждальцями. На добу дозволяється колоти тільки 50 міліграмів знеболювального.
– Владу та його мамі просто не давали проходу, постійно ходили перевіряли, навіщо йому стільки ліків, – пригадує Сергій Валерійович. – Закидали, що вони продають наркотики!
"50 міліграмів морфіну – недостатньо" – так називається документальний фільм, який у травні 2010 року, за 6 місяців до смерті Влада Жуковського, зняла про нього знімальна група Інституту "Відкрите суспільство".
Але й це ще не все. За українським законодавством укол може зробити тільки медична сестра, на руки родичам ампули не дають. Ті медики, які зважуються залишати ліки, вважаються порушниками. А чи може медсестра відвідувати хворого по кілька разів на день? Питання, як кажуть, риторичне.
Особливо жахлива ситуація – в селах. ФАПи й навіть частина районних лікарень навіть не мають ліцензії на застосування морфіну...
"Життя – шлях від пологового будинку до хоспісу"
Кожному з тих, хто доглядав невиліковних хворих родичів, відоме ставлення до них з боку лікарів із поліклініки. "Чим же я можу допомогти? – часто-густо кажуть вони. – Чекайте кінця".
Мамі Влада Жуковського, як розповідає Сергій Псюрник, доводилося привозити додому на таксі хірурга – щоб він обробив хлопцю пролежні, уролога – щоб замінив катетер...
– Інакше лікарі не хотіли їхати, – зазначає Сергій Валерійович. – Ще й давала за роботу гривень по 50–100. І брали!.. Щоправда, не всі, деякі казали: "За кого ви мене вважаєте?"
Сергій Псюрник проводить паралель між появою людини на світ і її відходом з цього світу. "Чому народитися в нормальних умовах людині допомагають, а померти – ні?" – запитує він.
Повноцінної системи паліативної допомоги – підтримки невиліковних хворих – в Україні досі не вибудовано. Що "безнадійних" просто виписують з лікарні – це зрозуміло, адже кількість місць та час перебування там хворих обмежені. Але що взамін?
Хворий опиняється вдома "на симптоматичному лікуванні", тобто, по суті, на руках родичів. Щоб добре доглядати хворого, вони часто-густо мусять звільнятися з роботи, випадати з нормального життя, цілком занурюватися у догляд.
– Була в моїй практиці ситуація: хлопчик у 12 років залишився без батька, наступного року захворіла мама, – розповідає Сергій Псюрник. – В неї була онкологічна хвороба, яку жінка не хотіла лікувати, "викочувала яйцем", аж поки не злягла. Крім 13-річного сина, у хворої нікого не було. Й хлопчик цілий рік доглядав матір...
У розвинених країнах світу вже нікого не здивуєш спеціальними лікарнями для невиліковних хворих – хоспісами. Фахівців для хоспісу готують спеціально: адже не кожний медпрацівник, що розбирається у радикальному лікуванні, зможе надати правильну допомогу паліативному хворому: тут треба і знати, як з ним говорити, і як обробити пролежні, і як ефективно знеболити... "Г’юман Райтс Вотч" наголошує на необхідності створення в Україні ефективної системи підготовки медперсоналу для хоспісів.
Дуже активно в цьому напрямку працює Черкаський медичний коледж. Паліативну допомогу викладають усім студентам, крім того проводять додаткові курси за участю іноземних фахівців для вже досвідчених медпрацівників. Зроблено певні кроки вперед і в практичній організації хоспісної допомоги.
Світова практика: паліативного хворого періодично кладуть на кілька днів у стаціонар, обстежують, призначають відповідне знеболювання тощо. Після чого виписують у так званий "хоспіс на дому" – до пацієнта постійно приходять медсестри, які здійснюють певні маніпуляції, залишають потрібні ліки. Приходять також психологи, соціальні працівники, священики, навіть юристи – щоб підтримати людину, укріпити її тіло й дух, зменшити страждання, допомогти піти з життя достойно.
У планах керівництва системи охорони здоров’я Черкаської області – створити у кожному госпітальному окрузі, який об’єднуватиме по кілька районів, спеціальну хоспісну лікарню. Поки що в цьому напрямку зроблено лише перші кроки.
Зокрема, у Другій міській лікарні Черкас у терапевтичному відділенні є 10 хоспісних ліжок. Але тут бракує медперсоналу, й навантаження на медичних сестер дуже значне. Втім, завідувач відділення Михайло Ригайло сподівається на те, що вже незабаром ситуація поліпшиться – про паліативну та хоспісну допомогу в суспільстві говорять дедалі більше.
– Доносити до людей проблеми паліативу – це дуже правильно, – зауважує Сергій Псюрник. – Ми всі боїмося смерті й намагаємося уникати цієї теми. Але реальність така, що кожний з нею зіткнеться, кожному доведеться померти в свій час. Чи не варто подумати заздалегідь, в яких умовах це буде відбуватися?.. А говорити про смерть можна по-різному, як і про будь-що. Згадайте притчу про двох робітників, які робили одну й ту саму справу. Тільки один думав, що возить цеглу, а другий – що будує собор...

Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике