Колонка редактора
Руслан Зайченко був чудовою людиною і справжнім патріотом України. Патріотом безвідносно до партійних значків і прапорів, хоча й був одним з керівників центрального проводу УНА-УНСО, яку в часи Кучми модно було називати найрадикальнішою націоналістичною організацією в Україні.
На початку 1990-х у нас із ним були абсолютно різні долі: саме так, як співається в унсовському марші – "Кому в УНСО, кому – в мєнти"… Тоді я саме носив сірі офіцерські погони на плечах, і мої "ліквідації ворога" обмежувалися пійманим хуліганом з кастетом, а під ворожий "вогонь" я вперше потрапив тоді, коли приїхав за викликом на сімейний скандал, а п’яний "глава сімейства" метнув у мене вазоном з підвіконника… У той самий час Руслан носив камуфляж, єдиними розпізнавальними знаками якого були кокарда з тризубом і червоно-чорна пов’язка УНСО, а в короткі хвилини затишшя між боями спав, обійнявши автомат у окопі за сотні кілометрів від дому – у Придністров’ї, де йшла справжня війна.
Ми познайомилися 1999 року: я вже був журналістом, а Руслан як і раніше воював – тільки тепер вже на барикадах акції "Україна без Кучми". Завдяки спілкуванню з Русланом я навчився поважати Україну ще й за те, яких людей вона дарує світові, і як ці люди вміють боротися за волю – до речі, і "Холодний Яр" Горліса-Горського я вперше прочитав, коли дав мені цю книгу Руслан…
Пам’ятаю, як я їхав на Тернопільщину готувати публікацію про УПА, збираючи свідчення очевидців. Руслан тоді вручив мені свою візитку із записом на звороті для керівника тернопільської УНСО Руслана Срібного: "Допоможи, чим зможеш, побратимові!"
Із 18 засуджених у гучній "справі 9 березня", коли між УНСО і міліцейським спецназом у Києві розгорілися вуличні сутички, третина була з Черкащини – золотонісці Андрій Косенко та Денис Андрусенко, черкащани Руслан Зайченко та Павло Литвиненко, уродженець Звенигородщини Олег Бойко та й Ігор Мазур (псевдо Тополя), який хоч і киянин родом, але на той час був студентом-заочником Черкаського університету імені Богдана Хмельницького. Троє з вищеназваних отримали найбільші терміни ув’язнення: Мазур і Зайченко – по 4 роки, Бойко – три з половиною…
Парламентська Асамблея Ради Європи визнала їх політичними в’язнями, та цього не хотіли визнати в Україні… Руслан політику не любив, але й не сторонився її, бо прагнув змін для України. Цікаво те, як він свого часу написав про своє походження у офіційній автобіографії перед виборами: "українець, унсовець, зі станових козаків…"
Його слово було завжди гострим і веселим: свого часу він пропонував Юрієві Луценкові, котрий саме був міністром внутрішніх справ, розмістити його портрет на упаковці ковбаси "Франкфуртська", яка випускалася у Черкасах. Якраз тоді, коли ще не вщух скандал навколо бійки Луценка з поліцією аеропорту Франкфурт-на-Майні… Завдяки своїй дружині суворий козак і мистецтвом переймався. Кілька днів тому я отримав від Руслана запрошення на 12 липня – на виставку витинанок двох знаменитих майстрів, Миколи і Олесі Теліженків, Русланових дружини й тестя. А 11 липня Руслана Зайченка не стало на світі…
Людей, настільки щирих у переконаннях і вічному пориві до волі, на світі буває мало. Та, знаючи Руслана, я переконаний: таким виросте і його син, Аскольд Зайченко, якому зараз всього чотири роки…
Источник: Громадсько-політичне видання "Прес-Центр" | Прочитать на источнике
Добавить комментарий к новости "Любити Україну ніколи не пізно. Пізно іноді вшановувати її героїв…"